Борис Дмитрович Грінченко - Пiд тихими вербами

— Восьмеро нас тепер, восьмеро!

— Було б дев'ятеро, якби бiдолашний Грицько жив! — промовив Дмитро.

— Так! — сказав Зiнько. — Нехай же вiчний упокiй буде його душi, а ми його, нашого любого товариша, будемо повсякчас iзгадувати добрим словом у своїй громадi.

— Будемо! Будемо! — вiдказало товариство. Згадали тут i за дiтей Грицькових. Вони зосталися без путящого догляду. Ївга давно їх покинула: пiшла з своїм сином додому. Громада настановила над ними опiкуном Панаса Момота. Вiн старшого хлопця вiддав у найми, а тих двох забрала Грицькова сестра — добра жiнка, та в самої гурт дiтей, та не гурт чого їсти; чоловiк її гнiвається, що чужих дiтей набрала. А тепер, як Панаса взято, то й дiти, й худоба зосталися без опiкуна. Треба подбати, щоб настановлено доброго чоловiка, та запомогти сиротам. Надто ж, що Грицько їх товариш був. Урадили й наважились досягти, щоб у громадi опiкуном настановлено або Зiнька, або кого iншого з їх товариства.

Тодi вже загомонiли про пересельську землю. Надумали списати нову жалобу просто вже до губернатора, а на їй попiдписувати якомога бiльше людей — може, це пособить.

— Тепер, — казав Савка, — багато пристане, бо вже всi побачили, куди Денисове товариство хилить. Тепер таких буде бiльше, що за нами обставатимуть.

Зараз же Зiнько почав писати жалобу, вичитував написане, а кожен докидав, чого треба ще додати.

Наприкiнцi довго ще говорили знов таки ж про тую горiлку i таки врадили, щоб нiхто з товариства не пив її i в себе в хатi не мав.

Порозходилися товаришi вже пiзно ввечерi. Позад усiх лагодилися йти Васюта з Карпом.

— Ходiм уже, Карпе, додому абощо, — казав Васюта, — бо ти, мабуть, дуже спати хочеш: увесь вечiр мовчки сидiв, надувшися як сич.

Карпо справдi весь час був дуже похмурий та мовчазний.

— Я не спати хочу, вiдказав, — а невесело менi, що так воно робиться…

— От такої! — погукнув Васюта. — Тут треба радiти, а вiн сумує. I Зiнько прийшов, i товариства нашого побiльшало.

— Це-то добре, та от лихо: мала в нас сила дуже, нiчого не вдiємо проти їх.

— А я думаю так, — од казав Зiнько, — що як переважимо їх за пересельську землю, то до нас тодi багато пристане.

— Поки сонце зiйде, роса очi виїсть, — так саме похмуро не згоджувався Карпо.

— Ну, а що ж по-твоєму треба робити? — питав Васюта.

— Силу їх занапастити. У багатствi великому сила їх велика; розвiяти їх багатство за вiтром — не стане в їх сили, тодi й нас нiвечити не будуть.

— От такої! Як же ти його розвiєш? — спитав Васюта.

Карпо помовчав трохи. Вони були тiльки втрьох, бо вже й дiд Дорош пiшов спати.

— Глядiть же, братчики: що я казатиму зараз, дак щоб воно не йшло далi вух ваших, — промовив згодом.

— Да що це ти, Карпе, мудруєш сьогоднi? — засмiявся Зiнько. — Ми ж уже на те всi пристали, що що в нас говориться, того нiхто щоб не знав.

— До того кажу це, що тiльки двом вам звiряюся, а бiльше й з товариства щоб не довiдався нiхто.

— Ну, гаразд, гаразд, — кажи вже!

— Думав я, братчики, довго думами великими та й надумав: нема нам способу iншого, тiльки цей один: попiдпалювати всiх, то з димом розвiється i багатство їх.

— Карпе, що це ти? Схаменись! — скрикнув Зiнько.

Карпо, не вiдповiдаючи, сiв бiля столу i зiпер голову на велику свою кощаву руку. Втупивши очi в дiл, сидiв мовчки, двi зморшки глибокi виразно лягли впоперек нахиленого лоба. Врештi загомонiв якимсь гострим неприхильним голосом, ще бiльше протягаючи слова, нiж звичайно:

— Чого б я мав схаменутися? По правдi кажу вам: не менi схаменутися, а вам треба, — прийшов уже той час… I не занедбайте його, бо, коли занедбаєте, горе всiм буде!.. Нема iншого способу на тих людей… Треба їх судити божим судом, бо суди людськiї на свою руч вони повертають. Хiба не бачать цього очi вашi? Грицько з їми по правдi чинив — вони вбили його; Зiнько за правду став — вони в неволю його завдали.

— Завдали, та не вдержали: i вийшов же! — вiдказав Зiнько.

— Хвали бога, що Иван признався, а затявся б вiн — може б, i на Сибiр ти помандрував у неволю довiчну. Немає в їх змилування. Нехай же їх божий суд, огонь судить, бо таких не грiх зiгнати й зо свiту цього.

— Ото! — скрикнув Васюта. — Глянь, як наш побожний Карпо розгнiвався! Це, мабуть, такого з божественних книг начитав.

Карпо пiдвiв голову, глянув на Васюту, i справдi гнiвний огонь блиснув в його очах.

— А ти, Васюто, коли не знаєш, то не смiйся. Ти божественних книг не тямиш, а я тобi скажу, що як би прочитав тобi з їх дещо, — сам єси побачив би, що моя правда, що по-божому кажу я.

— Хiба ж палити, чи вбивати — то по-божому? — спитав Зiнько.

— Нi, нехай вiн скаже, по яких це божественних книгах написано, щоб таке робити? — допитувався Васюта.

— Скажу! — вiдповiв Карпо, знову спускаючи очi додолу. — Написано: рече господь Саваоф до Саула: нинi одомщу народовi Амаликовi за все, що сотворив вiн Iзраїлевi. I звелiв бог iти й поразити Амалика i не пощадити його, повбивати всiх — i чоловiкiв, i жiнок, i молодiж — аж до младенцiв малих; i знищити все добро їх: i воли їх, i вiвцi, i верблюди, i осли, i виногради… Все! I не послухався цар Саул: усiх побив, а царя амалицького помилував i не знищив добро найкраще… Тодi прийшов Самуїл i розсiк мечем сам царя того, а бог одвернув за цей грiх од царя Саула лице своє… Ото ж бачите, що вбивати бог велить нечестивих i добро їх iзнищувати!

— А хiба й тобi, Карпе, — хитренько спитав Васюта, — бог сказав, щоб ти їх попiдпалював або повбивав?

Зiнько всмiхнувся, але Карпо сидiв похмурий.

— Нi, — загомонiв Зiнько, так не виходить. Христос уже пiсля iсторiї з Амаликом звелiв нам любитися, а не вбивати чи пiдпалювати. Добра злом не зробиш. Та й що з того було б? Адже їх багатство не в самiй хатi: є в їх-земля, є грошi в позиках та в банках, — згорить хата, то вони нову побудують та й знов почнуть хазяйнувати; а коли не вони, дак їх дiти; не їх дiти, дак iншi… А ти свою душу занапастиш, ще й на Сибiр пiдеш, — яке ж то добро?

— Ну, а що ж його чинити? — питався Карпо.

— Оте, що робимо. Свого права домагатися.

— Добре!