Олександр Юрійович Есаулов - Зоряна електричка, Олександр Юрійович Есаулов

саме. Бачив колись, та занотував у комунікатор. Від несподіванки, а може, й з переляку, рудий тубілець вискнув і миттю злетів на найближче дерево, де заховався й принишк. На галявині залишилися лише три абсолютно однакових коти.

— Мені здається, — почав обережно Флоквел, — що треба прояснити ситуацію.

— Це ти мені? — здивовано запитав Мозя. — Ми тут так весело розважалися! Чого ж тут проясняти?

— Ні, не тобі.

— Ну, не йому ж?! — весело реготнув Мозя, киваючи на третього кота, що спокійно сидів напроти.

— Саме йому, — серйозно відповів Флоквел, і, остаточно ошелешивши Мозю, звернувся до кота голуською мовою. — Ви хто?

Котяча щелепа Мозі впала на землю від подиву, коли цей третій рудий чистою голушською мовою нахабно відповів:

— Нормальний хід… А ви хто?

— Спецагент загону зоряних рятувальників Флоквел Обламо, а це спецагент Мозя Тсе.

— Блостер Корпурама, загін космічного супроводження, пенсіонер.

— Корпурама? — звів голову Флоквел. — Чи не родич ви Манямі…

— Дідусь.

— Ну, тепер усе зрозуміло. Де встигли побувати? Хоча це вже не має значення.

— Чому? — нашорошився Блостер.

— Маняма тут, на цій планеті. Погляньте на буй.

Блостер озирнувся.

— Треба дивитися зверху, так не побачите, — підключився до розмови Мозя, який вже отямився від несподіванки.

Блостер заскочив на валун і одразу побачив написаний білою фарбою номер Маняминого комунікатора.

— Тоді чого ви чекаєте?

— Буй несправний, зв'язку немає. Ось і чекаємо, поки Маняма сам з'явиться.

— Зрозуміло. Знайшовся онучок! Я вже й не знаю, як вам дякувати. А чекати… Справа звична. Можете повертатися, я сам онука дочекаюсь.

— Ні, у нас так не заведено, — заперечив Мозя. — Ми рятувальники й повинні кожне завдання виконувати до кінця. Чужа планета, умовно-розумна цивілізація, хто його знає, що може трапитися.

— Як скажете, — погодився Блостер, — разом буде веселіше.

* * *

Льоха із Манямою, давлячись від  ледь стримуваного реготу, вискочили з салону та побігли до зупинки. У маршрутці з Льохою сталося неприємність: з носа впали окуляри. Позаяк салон був вщент забитий пасажирами, він навіть не зміг нахилитися за ними, і їх розчавили. Льоха відчайдушно закліпав очима й ледь не заплакав з розпачу. З його короткозорістю без окулярів було зовсім кепсько, він навіть не міг розгледіти номери будинків, а Маняма земних цифр ще не знав. Після довгих розпитувань вони знайшли тридцять п'ятий будинок, а у дворі одразу ж наштовхнулися на сіру «Побєду».

— Ну, Манямо, а зараз дивися пильніше. Уся надія на твої очі, — і Льоха з усіх сил буцнув «Побєду» по колесу.

Завила сигналізація. Хлопці миттєво відбігли метрів на десять, та й сіли на лавочку, вдавши, що захоплені бесідою. За мить з під’їзду вибіг чоловік у строгому чорному костюмі, насторожено роззирнувся, підбіг до машини, уважно оглянув її з усіх боків та, пересвідчившись, що з машиною усе гаразд, оперся на чорний джип, що його було припарковано поруч.

— Мабуть, охоронець. Нічого собі… Схоже, чекає на дідуся, — Льоха, короткозоро мружачись, намагався розглядіти хлопця у чорному.

Тут з під'їзду вийшов дідусь. Льоха безпорадно закліпав очима, знову напружуючи зір.

— Манямо, розкажи, який він?

— Вбраний у сірий одяг.

— Піджак та брюки?

— Ага…

— Отже, костюм. Брюки зі стрілками?

— Що означає «зі стрілками»?

— Не м’яті? Випрасувані?

— Так, дуже ошатні брюки. А на шиї ганчірка, також сіра, тільки у стрічку.

— А як висить?

— А от так… — Маняма показав рукою, як висить ганчірка.

— Це краватка. Зрозуміло…

Дідусь спортивним кроком прямував до «Побєди». Охоронець шанобливо подав ключі та розчахнув дверцята. Машина завелася з півоберта. Охоронець швиденько стрибнув у джип, і за кілька секунд обидві машини неквапом викотилися з двору. Весь цей час Маняма в подробицях описував Льосі все, що бачив, бо той полишив спроби щось розгледіти власними короткозорими очами.

— Усе зрозуміло, — нарешті сказав Льоха.

— Що зрозуміло? — запитав Маняма, який нічого не зрозумів.

— Зрозуміло те, що нічого не зрозуміло! — зітхнув Льоха.

Розділ 23. Повернення Ратибора

Наприкінці дня, коли сонце вже зачепилося за небокрай, Ратибор нарешті розгледів у загальній метушні брата Іова. Той був у новенький блискучій байдані, вдягненій поверх чорної ряси, у шоломі, з довгим мечем в одній руці і невеличким червоним щитом у другій. Він трощив татар направо й наліво, вимахуючи мечем з такою силою, що Ратибору здалося, ніби він чує свист повітря, що його розтинала важка криця. Коли ж монах зробив крок убік, Ратибор побачив те, від чого серце його здригнулося, а душа похолола. За спиною Іова стояв Петько. Він відбивався від невеличкого на зріст татарина. Петько хитрим прийомом кинув татарина на землю, і вони схопилися врукопаш. Перевага була явно не на Петьковім боці. Ось татарин звівся на рівні ноги… Ратибор зірвав з плеча лук, у повітрі свиснула стріла. Рука бувалого у бувальцях воїна не схибила. «Дякую тобі, Господи…» — прошепотів Ратибор.

Тут його знов накрила лавина бою, і пробитися ближче до Іова та Петра Ратибор не зміг. Тільки у темряві княжий гридень знайшов можливість пробратися до міста Ярославова, перестрибуючи по дорозі невисокі паркани й відбиваючись від оскаженілих за важкий день собак.

Мабуть, ніколи у житті він не тішився, як тоді, коли з темряви йому крикнув суворий голос:

— Агов! Хто там вештається? Ану стій, бесермене, а то зараз стрілою пригощу!

— Свій я! Ратибор з княжої дружини!

— Ратибор? — здивувався хтось із темряви. — Ратибора ми знаємо, тільки він із князем пішов.

— Я повернувся. Привіз наказ князя до воєводи.

— Ану підійди, — наказали з темряви.

— Це ти, Онисиме? — зрадів Ратибор. — Слава Богу!

— А ну, стривай… Ах ти, вражина! — воїн розглядів обличчя та осікся. — І справді Ратибор! Як ж ти пробився сюди? Ох і смердить від тебе, друже!

— Це не від мене, це від шкур татарських. — І Ратибор щонайперше скинув із себе чужинський одяг, але не викинув, а засунув у заплічний мішок. — Гидота… До воєводи мені потрібно, волю князя Данила передати.

З темряви вигулькнув гонець:

— Відступаємо, браття! За мури міста Володимира відступаємо. Борзо збирайтеся!

А чого воям збиратися? У воїв усе на собі, підвелися й пішли, легко подзенькуючи байданами, пряжками та мечами.

Біля воріт воєвода поставив загін у п’ять десятків дружинників — раптом татари напали б уночі? Решта воїв без перешкод залишили місто Ярослава та цю ніч відпочивали.

Мабуть, уперше за два століття знелюдніла Свята Софія Київська, залишена воєводою Дмитром заради спасіння Києва та киян. Уже було взято та пограбовано Печерський монастир. Спалено всі села довкола Києва, а від самого Києва залишилася лише мала частина, побудована святим князем Володимиром. На стародавню землю