Олена Арматіна - Договір, або приборкання Темного ельфа , Олена Арматіна

30.

Ще кілька днів тому я й сама зомліла б, почувши за спиною такий крижаний голос Короля Ельфів. Людина, яка утримувала мене, здригнулася, зойкнула, подряпавши мою шкіру клинком, і раптом розсипалася на мільйони дрібних крижинок. Настільки дрібних, що не всі з них навіть одразу впали на землю, а огорнули мене дивною імлою. Як не була я рада появі Хейяна, не змогла знайти в собі сил обернутися до нього обличчям.

Він проплив повз мене, ковзаючи в кількох сантиметрах над землею. Його плащ повільно, немов перебував у невагомості, піднімався вгору і розправляв фалди. Та й сам Король Ельфів, здавалося, поступово збільшувався в розмірах.  Можливо, так здавалося через майже чорний морок, що огортав його: немов темрява, що заполоняла Грань, випадково рушила за ним у цей світ. Тіні немов подовжуються. Температура повітря падає.

Рогате страхіття застигає на місці. Я бачу, що воно хоче повернутися, кинутися навтьоки, але не може. Мить, і його тіло відлітає на пристойну відстань, б'ється об стіну навпроти, сповзає по ній вниз. Тремтячи, я дивлюся на його тіло, що корчиться у судомах, і на спотворене жахом і злістю обличчя.

Я навіть не відразу помітила, що Хейян обернувся і простягнув мені руку. Мені здавалося, що він проплив далеко вперед, але, як то кажуть, у страху очі по яблуку.  Мені достатньо простягнути руку, і моя долонька тут же опиняється в його. Хейян притягує мене до себе. Його рука ковзає мені на талію, і я завмираю поряд з ним пліч-о-пліч. 

Я врятована. Я в безпеці. Від полегшення опускаю голову йому на груди і відчуваю, як здригнулася його рука, а наступної миті ще сильніше притиснула до його твердого тіла. Він притискає мене до себе міцно, але ніжно.

Ми з ним немов вихідці з протилежних світів. Він - весь вкритий темрявою, я ж буквально свічуся - промінчик сонця заблукав серед підворіть і кам'яних стін, і раптом вирішив зупинитися на мені.

Король ельфів дивиться на рогату людину з такою холодною люттю, що я розумію, якщо не втрутитися, його життя ось-ось обірветься.

- Хейян, - шепочу я. - Не вбивай. Не треба.

- Катріона, це не твій світ, - нагадує він мені. - Тут діють мої закони. Цей мерзотник фейрі хотів заподіяти тобі шкоду, і він помре за це.

Фейрі?! Ця рогата істота з крилами, як у бабки - фейрі? І це з ним потрібно станцювати танець, щоб знайти кохання?! Може, Хейян помилився, і це зовсім не фейрі? Або Ріанна щось переплутала, розповідаючи мені про ритуал?

- Якби ти... якби ти віддав нам нашу землю... цього б не сталося, - хрипить мій викрадач. - Землі фейрі вмирають під владою ельфів. Ми не зупинимося, поки не отримаємо те, що нам належить за правом, і не здамося, поки не зможемо самі розпоряджатися своєю долею.

- Хейяне, його слід віддати правосуддю, - я благально дивлюся на могутнього воїна, в очах якого кипить така лють, яку я жодного разу в нього не бачила.  Навіть коли він викрив Марка, не дивився з такою крижаною ненавистю.

- Це і є правосуддя. Моє правосуддя.

Я відводжу очі, ховаючи обличчя на грудях у Хейяна, коли у вухах лунає жахливий тріск плоті, що рветься на шматки.

Можливо, я закричала.

Можливо, почала втрачати свідомість.  Рука Хейяна ще міцніше обхоплює мене, і світ тьмяніє, коли він забирає мене крізь Грань.

Мить - і ми опиняємося в моїй кімнаті.  Єльф ставить мене посеред кімнати, безшумно, буквально з нічого, розводить вогонь у комині.

Тільки зараз я розумію, що наробила. Розумію, що не тільки своє життя наразила на небезпеку через просту забаганку, а й, можливо, життя цілого світу. І розумію, що ось-ось мені доведеться тримати відповідь перед Королем за свій вчинок. І без того ватяні ноги зовсім відмовилися мене слухатися. Я сідаю просто на голу підлогу. Ельф безшумно рухається кімнатою: навіть повітря не ворухнеться від його руху. Він зникає на кілька секунд із поля моєї видимості. М'яка ковдра опускається на мої тремтячі плечі.

Я набираю повітря, щоб попросити вибачення, але його руки стискають мої плечі, а обличчя опиняється так близько, що моє волосся плутається в завитках корони на його голові. Він тихо шепоче:

- Ти в безпеці...- і за мить додає: - Моя Королева.

Він зникає, щоб невдовзі повернутися, але цього разу зі Шрамом на руках. Ось тут я вже не витримую. Щойно він кладе вовка до моїх ніг, я затуляю обличчя долонями і починаю плакати, тихенько скиглячи.

Розумію, що маю взяти себе в руки і попросити вибачення. За себе. За те, що вмовила Ріанну порушити його наказ. За те, що через мене загинули дві істоти. Але не можу зупинитися. Не тільки тому, що дуже злякалася. А тому, що мені раптом стало себе шкода. Незважаючи на жертву, яку я маю принести цьому світу, мене тут не люблять. Та мало того, що не люблять, а навіть готові вбити. Цей світ зовсім не схожий на світ, про який складають казки - він холодний, недружній, жорстокий.

І Хейян... Мій Король... Я його не розумію. То він надзвичайно добрий зі мною, то жорстокий. Поки що жорстокий з іншими, але все ж... То терплячий, то гарячий, швидкий на розправу.

І він має рацію - це не мій світ. Правила, за якими я завжди жила, тут не діють. Закони, які діють у цьому світі, мене лякають. Як я можу стати тут своєю?

Я не чула, щоб Хейян йшов. Але й не чую жодного звуку, крім важкого подиху Шрама і власних схлипів. Хейян уміє рухатися, зникати і з'являтися абсолютно безшумно, тому цілком можливо, що його вже тут немає. Я знову залишилася зовсім одна.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍