Ангеліна Кріхелі - Містичне кохання (збірка), Ангеліна Кріхелі

- Не змушуй мене вигадувати, скажи, як є.

- Її чоловік залишив її, коли їхня дитина загинула в ДТП. Він був за кермом, і вона так і не змогла простити його, хоча дуже намагалася жити, як раніше, піклуючись про нього. Його виснажили її... настанови і мовчазні звинувачення, а чудова секретарка оточила доглядом і розумінням.

- Як прозаїчно і банально.

- У коханні немає нічого банального, і водночас банально абсолютно все.

- Так вони полюбили одне одного?

- Важко сказати. У будь-якому випадку тепер вони не разом. Оскільки уважна секретарка втекла від нього, залишивши йому грудного немовля, яке він приніс нашій медсестрі.

- Мексиканські страсті якісь. І що ж вона робить?

- Вона бачить у малюкові можливість кохати і бути коханою, і сама себе за це засуджує. Вона хоче залишити його собі. Офіційно, за законом. Але на це одночасно не згодні колишній чоловік і поточний партнер.

- Партнер? А до чого тут робота чи бізнес?

- Партнер із сексу. 

- Фу. Ніколи не розуміла це "партнер" чи "займатися коханням". Це наче займатися садівництвом. Кохання є або ні, ним неможливо займатися.

- Для багатьох це спірне питання.

- І чому ж її "партнер" проти дитини, якщо для неї це так важливо?

- Тому що у нього самого є дитина, і це йому буде важко. Він, власне, жонатий.

- Боже мій! За що їй стільки страждань!

- Вона вважає, що вже є за що. І соромиться себе, свого життя, своїх почуттів.

- Яке право у нього бути проти!

- Ну-у, з офіційної версії він має намір розлучитися.

- Тобто він ставить їй ультиматум? Але чи є місце для ультиматумів там, де є любов?

- Ох, не так емоційно! Так багато питань, на які я не маю відповідей. Нагадую, ми домовились: я тобі таємницю, ти намагаєшся піднятися. Таємницю я тобі надав. Визнаюсь, мені трохи сумно через це. Але тепер твоя черга.

- Я втомилася, така слабість...

- Ні-ні-ні, відмови не приймаються.

Вона намагалася піднятися з моєю допомогою. Важко, але їй вдалося. Вона взагалі уперта, в хорошому сенсі уперта.

Вона так зраділа своїм успіхам, що втратила свідомість. Мені лишалося тільки вчасно підхопити її на руки і знову покласти на ліжко.

Я почував себе безпорадним та слабким. І це було нове, дивне відчуття.

Тоді вона написала: «Дорогий Боже! Це знову нав'язлива я. Можливо, я вже набридла тобі зі своїми листами та запитаннями. Але мій новий друг виявився правий - тобі так приємно писати. По-перше, тому що від цього на душі стає так тепло, і я перестаю відчувати себе самотньою. По-друге, тому що, дотримуючись поради друга, відчуваєш себе наче ближче до самого друга, це щось безмежно інтимне, таємниче. І ще, я чомусь впевнена, що ти читаєш мої листи. Я не буду просити тебе дати мені відповіді. Взагалі я ні про що не буду просити. Уявляю, як ми всі втомили тебе нашими проханнями. Я просто хочу сказати тобі спасибі за те, що ти існуєш. Хоча це дивне слово, в ньому звучить "Спаси Боже", і я кажу це тобі. Тоді хай буде "дякую тобі". У мене зовсім немає сил, щоб подарувати тобі добро, але я спробую...»

...Знаєте, що тоді сказали лікарі?

- Ні, - кажу я, - але я знаю, що вони сказали пізніше. Хочу спершу почути вашу історію.

- Вони розмовляли між собою... Але, звісно, я слухав. Це частина моєї роботи. Не подумайте, що я підслуховував...

- Не уявляю, де вона такий букет зібрала в її юному віці, - сказав один із лікарів, проводячи обстеження.

- Що там? І вишенька на торті, як я розумію, атріовентрикулярна блокада ...якого ступеня?

- Складно сказати однозначно. Але кардіостимулятор встановити зараз не є можливим. Потрібне додаткове обстеження, я припускаю, що...

- Синкопальний стан спостерігається?

- Нещодавно була чергова втрата свідомості. Але поки що нічого конкретного.

- Будемо спостерігати.

- Пропоную поки що їй не розголошувати весь список діагнозів.

- Так, звісно, це серце варто оберігати від стресів...

... Вона ставила мені такі прості питання. Але на них можна знайти десятки різних відповідей. І що найдивніше - всі вони будуть правильними. Вже минуло два тижні, а я все ще не міг повністю зрозуміти своє завдання. Але кожен день я відвідував її з надією, і ми довго розмовляли про все на світі.

Це був ще один наш день.

- Ти тут? – з робкою надією запитала вона мене.

- Я завжди буду поруч, - занадто впевнено відповів я.

- Ніколи не говори "завжди", - розсміялася вона, виявившись мудрішою за мене. - Тепер мені здається, ні, я впевнена, тільки Бог знає, що буде завтра. Як можемо ми планувати абстрактне завжди? Але на сьогодні я вже знаю свої плани!