Джонатан Страуд - Порожня могила, Джонатан Страуд

Ми підхопили свої рюкзаки, мовчки оглянули кімнату, щоб перевірити, чи все гаразд. Голлі поправила глобус, щоб він висів так, як на початку.

— Краще не залишати слідів, — усміхнулась вона.

Ми зібралися біля дверей. Усі, крім Локвуда. Він стояв, утупившись в одну з книжкових полиць. Тоді хутко простяг руку й схопив щось із цієї полиці. То виявилась тонесенька книжечка в чорних шкіряних палітурках.

— Ще щось про Марісу? — запитала я.

— Ні... — він повернув книжечку так, щоб ми побачили на палітурці золотисті літери «ЛОКВУД». — Це лекція моїх батьків. Пам’ятаєте, минулого року, коли ми зустрічались із секретарем Товариства, він казав, що мої батьки колись виступали тут із лекцією? Це, здається, стенограма тієї самої лекції, — він розгорнув книжечку.

Аж тут із мого рюкзака долинули слова:

— Я чую шум.

— Шум? Де саме?

— Десь у глибині будинку. Він наближається. Хтось піднімається сходами.

— Локвуде! Нам пора тікати!

— Так, так, звичайно... — байдуже відповів він, не зводячи очей з книжечки.

— Локвуде! — повторила я. — З тобою все гаразд?

Він не відповів. Він узагалі не чув мене. Хтось ніби вимкнув його. Очі застигли і втупились у порожнечу. Вуста розтулились. Обличчя стало химерним, незнайомим.

— Тікаймо! — підхопив Кіпс, що стояв і слухав біля дверей. — Зараз буде непереливки!

Тепер і я почула дивний стукіт і брязкіт, що наближався зі сходів.

— Вимикайте ліхтарі! — наказала я, хапаючи Локвуда за руку. — Локвуде! Ходімо!

— Це їхня остання лекція, — тільки й сказав він. — Остання перед тим, як вони померли...

— Так, це надзвичайно, — нетерпляче промовила я. — Ти хочеш узяти її з собою? Мерщій бери й ходімо!

— Але ж дата...

Ми спізнились. У коридорі щось грюкнуло, змусивши нас відсахнутись. Далі огидно заскреготів, ніби аж застогнав метал. Наступної миті двері прочинились, і на порозі виросла моторошна, потворна постать.

16

Видовище було справді жахливе: перед нами стояло сіре, блискуче й таке високе чудовисько, що йому довелось нахилитись, щоб пролізти в двері. У нього були круглі, вирячені очі й довгі, тонкі, наче в комахи, ноги. Руки закінчувались довжелезними кігтями. Ставши на порозі, постать затулила собою світло, що линуло з коридору. Увійшовши, чудовисько відразу спробувало вдарити правим кігтем Кіпса, однак лише подерло куртку, й Кіпсові пощастило вирватись. Ліва рука тим часом намагалася схопити Голлі, проте вона вчасно впала на підлогу, тож кіготь ковзнув над її головою, зачепивши тільки кінчики волосся і розірвавши маску.

Ми з Локвудом стояли навпроти чудовиська, що випросталось тепер на повен зріст. Засичали клапани, брязнув метал. Позаду постаті майнув промінець ліхтарика, проте сама вона залишалась у пітьмі. Ми гарячково міркували, що це за потвора. Для привида — надто масивна, та ще й у залізному обладунку. Страхітлива — так, але всередині цього страховиська напевно сидить людина.

— Що там, Теренсе? — долинув пискливий голос. — Хто це?

— Злодії! — вигукнуло у відповідь чудовисько. — Грабіжники!

Моє припущення справдилось, усередині дійсно сиділа людина. До того ж я впізнала її голос. Локвуд цієї миті засвітив ліхтарик, спрямував його промінь на потвору — і всі ми побачили знайоме обличчя секретаря Товариства Орфея, з довгими пасмами сивого волосся, що стриміли обабіч величезних окулярів. Зверх темного костюма на ньому красувалась широка кольчуга, а на ногах були довгі важкі ходулі, які шипіли й брязкали за кожним кроком. На руках секретар мав залізні рукавиці, пальці яких закінчувались гострими кігтями з фут завдовжки. Локвудів ліхтар засліпив його, й він, затуливши очі рукавицею, знову заволав:

— Злодії! Злодії в науковій бібліотеці!

— То відійди вбік, старий бовдуре! — відповів інший голос. — Залиш їх нам!

Знову засичали клапани, й секретар несподівано спритно відскочив убік. На дверях відразу з’явилися ще чотири потворні постаті, що виявились двома сивими чоловіками й двома так само літніми жінками в старомодному вбранні; у всіх зверх одягу виблискували легенькі срібні кольчуги, а на обличчях — випуклі окуляри. Жінки були озброєні химерними рушницями — чорними, короткими, до яких угорі були припасовані гумовими шлангами хромовані балончики. Один із чоловіків мав у руці щось подібне до гарпунної підводної рушниці, а в його товариша за спиною, на взірець рюкзака, висіла скринька, з якої стирчала мідяна рурка, перекинута через плече й завершена широким конусом. Уся ця зброя зовні здавалася саморобною, з абияк прилютованими одна до одної деталями. Проте діяла вона, судячи з усього, бездоганно.

Отже, четверо стариганів юрмились на дверях; збоку від них височів на своїх ходулях секретар; Голлі лежала на підлозі в кутку кімнати, за глобусом; Кіпс у розірваній куртці стояв у протилежному кутку, а я тим часом витягла рапіру й знову подивилась на Локвуда, проте його обличчя ховалось у пітьмі, і я нічого не могла на ньому розгледіти. Локвуд заховав книжечку під пальто і опустив руки.

На мить усі заціпеніли. В бібліотеці панувала тиша, було лише чути, як тихенько, наче пилосос у сусідній кімнаті, гуде химерна зброя у вигляді скриньки з руркою.

— Хто ви такі? — нарешті запитала одна з жінок, коротенька й гладка, в зеленій твідовій спідниці й жакетці, що визирали з-під сріблястої кольчуги. Зовні вона скидалася б на якусь професорку, якби тільки її ошатніше підстригти й зачесати розпатлане сиве волосся. Одначе зараз, коли вона тримала в руках рушницю завбільшки з власну голову, мені не дуже кортіло давати їй поради щодо зачіски.

— Відповідайте! — зіпнула вона. — Як вас звуть?!

Ні, на таке запитання ми аж ніяк не збирались відповідати.

— Агенти! — скривився дідок із гарпунною рушницею. — Діти! Погляньте на їхні рапіри!

Секретар затупцяв на своїх ходулях. Засичали клапани, брязнули сталеві кігті.

— Здавайтесь! — наказав він нам. — Кидайте зброю! Якщо кинете, ми залишимо вас живими!

Голос, яким він це вимовив, не викликав жодного сумніву, що живими вони нас аж ніяк не залишать. Товариство Орфея має надто багато таємниць, які треба старанно захищати, не випускати за межі цього будинку.

— Мені уривається терпець! — сказав дідок-гарпунник. Голова в нього була лиса, як коліно, а обличчя геть пооране зморшками. Здається, я бачила його на одній із Кіпсових фотографій, хоч і не була певна. Правду кажучи, половина членів цього Товариства були так само лисі й зморшкуваті.