Джонатан Страуд - Порожня могила, Джонатан Страуд

Другий дідок, щоправда, був з бородою — сивою, розпатланою, схожою на вибух на ватній фабриці. Він стояв, цілячись мідяним конусом своєї скриньки просто у мене.

Секретар застережливо підняв руку в залізній рукавиці.

— Тільки не тут, Джефрі, — пробурмотів він. — Тут книжки, сам розумієш... — клацнувши своїми сталевими кігтями, він вигукнув нам: — Даю вам останній шанс! Ви говоритимете?!

Запала коротка мовчанка, після якої Локвуд промовив:

— Так, я говоритиму.

Його слова приголомшили мене. По-перше, від самого початку ми домовились, що мовчатимемо. Адже секретар раніше вже бачив нас, тож тепер міг легко впізнати наші голоси. А по-друге, мене вразило те, як Локвуд вимовив цю коротку фразу — спокійно, з холодною впевненістю, без жодної нотки страху чи поспіху, навіть із якимсь несподіваним презирством. Якщо Кіпс із Голлі принишкли, наче зацьковані щури в кутку, якщо я в промоклій потом балаклаві нервово тупцяла на місці, готуючись будь-якої миті відбити нову неминучу атаку, то Локвуд зберігав спокій, ніби чекав автобуса на зупинці. Він не витяг своєї рапіри, не вхопився за якусь іншу зброю, лише стояв за кілька футів від націлених на нього цівок рушниць із балончиками, вістря гарпуна та конуса невідомого пристрою.

— У вас є вибір, — провадив він. — Або ви негайно забираєтесь із цієї кімнати, або ні. Що ви волієте зробити?

Друга жінка — маленька, смаглява й зморшкувата, наче родзинка, здивовано схилила голову набік:

— Пробачте... Це він нам каже?

— Ви оголошуєте нам ультиматум? — дідок-гарпунник міцніше стиснув у руках свою зброю.

— Ви — літні люди, — відповів Локвуд, — і, мабуть, тому трохи недоумкуваті. Якщо ви досі не зрозуміли мене, то поясню вам простіше. Або ви якнайшвидше забираєте звідси свої старечі дули, або матимете халепу. Тепер уторопали?

Жіночку-родзинку так пересмикнуло від гніву, що на ній брязнула срібна кольчуга. Бородань — здається, його звали Джефрі, — знову почав виробляти щось із своїм конусом. Дідок-гарпунник разом з твідовою професоркою кинулись у наш бік, однак дорогу їм заступила могутня постать секретаря.

— Ні, — сказав він, ступаючи на ходулях уперед. — Дозвольте мені.

— Гаразд, Теренсе, — погодилася жіночка-родзинка. — Зніми йому голову.

Щиро кажучи, в моїй практиці було небагато випадків, де я почувалася б так невпевнено, як тоді, коли на мене рушила ця броньована постать із десятьма гострими пальцями-кігтями. Проте я тут-таки заспокоїлась, поглянувши на Локвуда: він якимось чином зумів передати нам свій настрій. Ми всі побачили, що в сутичці з секретарем у нас є неабияка перевага.

Ми пригадали його власні слова, коли він заборонив своїм спільникам користуватися зброєю всередині бібліотеки.

Хоч як нам було шкода книжок, ми потяглися до своїх робочих поясів. Локвуд виявився найспритнішим серед нас. Уже за мить магнієвий спалах ударив секретаря в груди, вибухнув і змусив його хитнутись, обдавши водоспадом сріблястих іскор. Відчайдушно тупцяючи на своїх ходулях, секретар усе-таки встояв на місці, проте вже наступної миті його наздогнав другий вибух — із каністри, яку пожбурила я. Бідолаху Теренса відкинуло вбік, він налетів на крісло, разом із ним гепнув на підлогу й задер аж до стелі ходулі. Кіпс із Голлі тим часом відкрили вогонь по чотирьох постатях, що скупчились біля дверей. Подвійний удар зім’яв їх. Дідок-гарпунник мимоволі натиснув гачок рушниці й випустив набій, що акуратно просвистів між Локвудом і мною, висадив шибку у вікні й вилетів надвір.

А далі почалася веремія.

Щиро кажучи, нам було жаль стареньких членів Товариства, що застрягли в дверях. Ми, звісно, відпустили б їх, якби вони не захаращували вихід. До того ж, більше не намагаючись врятувати свою наукову бібліотеку, ці старі шкарбани все ж таки взялися до зброї. Краще б їм цього не робити.

Сива твідова професорка підняла свою рушницю, і з її цівки несподівано вилетіла яскраво-блакитна електрична дуга, що відразу влучила в стелю поряд із моєю головою. Ця дуга скидалась на закарлюку, намальовану рукою велетенської дитини. В кімнаті засмерділо підпаленими шпалерами. Іскри з сичанням посипались на мою куртку і обпекли мені щоку. Я вмить перекотилася через стіл, що стояв перед гіпсовим погруддям, і майнула за крісло, приставлене до стола. Позаду мене щось вибухнуло, й на підлогу полетіли уламки погруддя.

Я визирнула з-за крісла. Тепер уже обидві жінки стріляли із своїх електричних рушниць. Блакитні спалахи гасали по всій бібліотеці. Усюди щось ворушилось, сновигали людські тіла, виблискували рапіри. Спалахнув черговий вибух, і я помітила, що секретар намагається звестись на ноги. Його обличчя скидалось на рентгенівський знімок — самі чорні й сріблясті плями. Волосся старого курилось димом, одне пасмо ще й досі тліло.

З-за моєї спини долинув глухий регіт черепа:

— Ну й старигані! Здуріли та й годі! Оце мені подобається!

Повз мене промайнула постать у масці, з рапірою в руці, — то, здається, був Кіпс, що саме заступив дорогу бородатому Джефрі. Той тримав напоготові свою чудернацьку зброю — мідяний конус, з’єднаний руркою з невеличкими міхами, як у гармоніки. Ці міхи було припасовано в старого над плечем, а друга рука з’єднувала їх із коробкою, що висіла в Джефрі за спиною. Старий почав ліктем качати міхи, в коробці щось застукотіло, а тоді—бум! — з конуса вилетіла маленька скляночка і, просвистівши повз Кіпса, вдарилась об стіну. Зі скляночки виплеснулась прозора рідина, й повітря наповнилось знайомим ароматом.

— І це все, на що ви спроможні? — вигукнув Кіпс. — Лавандова вода?! Дивовижно!

— Мушу погодитись, — обізвався й череп, — що це найжалюгідніша зброя, що будь-коли траплялась мені...

Я вхопила Кіпса за комір светра і рвучко потягла вниз. Кіпс присів навпочіпки біля мене за кріслом. Тим часом рідина, що потрапила на стіну, роз’їла шпалери, взялася бульбашками й запарувала, а на підлогу почали падати грудки тиньку.

— Здається, вони туди ще й кислоти домішали, — зауважила я.

— Неймовірно! — реготав тим часом череп. — Ні, вони справді всі подуріли!

Ми з Кіпсом ухопилися за крісло, далі разом штовхнули його вперед — і воно щосили врізалось у Джефрі. Старий зойкнув з болю. Його конус виплюнув ще одну скляночку з кислотою, що влучила в стелю, зрикошетила і розбилась поблизу нас. У кімнаті хтось заверещав, я щиро сподівалася, що то була не Голлі. Далі вперед знову виступила жіночка-родзинка й вистрелила в наш із Кіпсом бік. Блакитна блискавка прошила бильце крісла, за яким ми ховались, і мені від електричних іскор залоскотало