Джонатан Страуд - Порожня могила, Джонатан Страуд

я все ж таки зрозуміла, що це вішаки з накидками. Крім цих сріблястих накидок, у кімнаті громадилися стоси коробок, на кожній з яких стояла емблема Товариства Орфея — маленька триструнна арфа.

Навколо досі було тихо, а кімната виявилась надто цікавою, щоб так просто проминути її, хоч відразу було зрозуміло, що ніяких книжок у ній немає. Я підійшла до вішака, помацала одну з накидок і з подивом виявила, що її зроблено не з матерії, а з дрібненьких лусочок, легких, мов павутиння, й міцно пришитих до сітчастої основи. Вони текли крізь мої пальці, наче вода.

— Локвуде, тобі нічого не нагадують ці накидки? — запитала я.

— Авжеж, нагадують, — кивнув він. — Тільки наші накидки були з пір’я, а загалом — майже такі самі, — я не бачила обличчя Локвуда, однак із голосу відчувала, що він спохмурнів. — Майже такі самі...

— Погляньте ще сюди, — озвався Кіпс. — Окуляри. Такі, як у мене.

Він показав нам одну з відкритих ним коробок. Усередині лежав химерний шолом — м’який, пошитий з тих самих сріблястих лусочок, із прикріпленими важкими окулярами.

— Ну, тут нічого несподіваного немає, — заперечила я. — Адже твої окуляри ми поцупили в одного з членів Товариства... Локвуде, вони надягають усі ці штучки, щоб мандрувати до Іншого Світу?

— Так. Ці бовдури коять те саме, що й Ротвел, — відповів Локвуд. — Тобто пхають носа до чужого проса. Проте ми завітали сюди не заради цього. Годі вже марнувати час.

Проте ми все одно ще трохи затримались у кімнаті. У деяких коробках лежали сріблясті рукавиці й чоботи для захисту рук і ніг. Більшу частину коробок було підписано, судячи з усього, прізвищами їхніх власників. Деякі з цих прізвищ виявились добре знайомі нам, то були прізвища відомих промисловців та банкірів. Ми читали їх, переглядаючись одне з одним крізь щілини в наших масках, із захопленням і водночас зі страхом. Надто вже глибоко ми проникли до тих високих сфер, куди простим смертним немає входу. Ми немовби відчували під ногами провалля, що от-от поглине кожного, хто зробить хоч один хибний крок.

Покинувши нарешті кімнату, ми тихо попрямували до кінця коридору. Там, як я вже казала, був сходовий майданчик, освітлений золотавим сяйвом стінних світильників. Сходи були покриті червоним килимом; зі стін на нас дивились темні портрети якихось бороданів у важких рамах. Сходи були споруджені так, що можна було, перехилившись через перила, розгледіти вестибюль, розташований на три поверхи нижче. На майданчиках долішніх поверхів, як і на нашому, горіло світло, проте все було спокійно — ані поруху, ані звуку, хіба що цокання годинника стало гучнішим. Воно лунало десь із глибини будинку. Тут, здається, було заведено пильно стежити за часом.

— Переходьмо на наступний поверх, — прошепотів Локвуд. — Усі готові?

Ми втрьох кивнули, й наші темні постаті полинули сходами вниз, щільно тулячись до стіни. Сьогодні ми вийшли на розслідування тільки з вибухівкою та рапірами, залишивши вдома важке знаряддя — залізні стружки й ланцюги. Товстий килим, як і раніше, приглушував наші кроки. Ось ми повернули і побачили перед собою сходовий майданчик третього поверху. Він був такий самий, як і на четвертому поверсі, хіба що тут стояло гіпсове погруддя жінки з грубуватими рисами обличчя, що докірливо зирило на нас своїми порожніми очима. А ще тут стояли горщики з папоротями. Від майданчика відходив коридор з черговими рядами дверей.

Десь у надрах будинку відчинились двері, й до нас долинули нерозбірливі уривки далекої розмови. Потім розмова вщухла, й знову запала тиша. Ми трохи зачекали, причаївшись на майданчику. Потім Локвуд махнув рукою, й ми рушили далі.

З першого погляду стало зрозуміло, що цей коридор так само освітлений і опоряджений, як і попередній, поверхом вище. І так само порожній. Локвуд підійшов до найближчих дверей, прислухався й натис на клямку. Двері відчинились. Локвуд зазирнув усередину й тихенько присвиснув.

— Здається, ми прийшли куди треба, — прошепотів він. — Це щось на взірець бібліотеки.

Вже за мить ми були всередині й навіть встигли зачинити за собою двері.

Голлі обвела стіни променем ліхтарика, й ми побачили, що Локвудові сподівання цілком виправдались.

Кімната була велика, прямокутна й тяглася вздовж зовнішньої стіни будинку, Тут було два високих вікна, крізь які видніли будинки по той бік вулиці, а вздовж стін, пофарбованих у темно-вишневий колір, тяглись ряди дерев’яних полиць, між якими подекуди висіли картини й географічні мали. До кількох важких дубових столів було підсунуто шкіряні крісла; на кожному столі стояла окрема лампа. Крім того, на одному зі столів ми побачили бронзове погруддя якогось суворого чоловіка в окулярах. У кутку кімнати, посередині срібної рами, висів також великий глобус, зроблений з безлічі шматочків різнобарвної деревини.

— Книжка повинна бути десь тут, — мовив Локвуд, обережно крутячи глобус. — Вона називається «Таємні знання». Треба відшукати її.

Голлі поставила на стіл засвічений ліхтар, і ми розійшлися на всі боки, щоб понишпорити по полицях.

Незабаром з’ясувалось, що майже всі книжки тут оправлені в чорні палітурки з золотою емблемою Товариства — триструнною арфою. На корінці кожної з книжок стояло ім’я автора, а самі вони були розставлені за абеткою. У пригоді нам, одначе, це стати не могло, бо автор «Таємних знань» офіційно вважався невідомим. Час збігав. Я раз по раз підходила до дверей і слухала — навколо було тихо.

Нарешті Голлі схопила з полиці біля вікна тоненьку книжечку й вигукнула:

— Ось! «Таємні знання»! Це вона!

Ми з’юрмились круг неї.

— Так, це вона, — підтвердив Локвуд. — Чудова робота, Голлі. Джордж буде щасливий.

— Йому дуже сподобалася б ця кімната, — зауважила я. — Стільки химерних книжок! Ось, наприклад: «Проміжна картографія Темного Лондона». Цікаво, що це означає?

— Не знаю, але...

— Ви нічого не чуєте? — запитала зненацька Голлі.

Ми поглянули на неї:

— Чого саме?

— Не знаю... Десь ніби щось брязнуло...

Я стояла найближче до дверей. Я обережно відчинила їх і визирнула в коридор. Там усе було по-старому: світильники, м’який товстий килим на підлозі. Не було чути нічого, крім далекого цокання годинника: цок, цок, цок...

— Черепе! — окликнула я.

— Нічого потойбічного. Все тихо. Навіть напрочуд тихо.

— От і добре.

— Не знаю. Я назвав би цю тишу лиховісною...

Я повернулась до кімнати й зачинила двері.

— Треба забиратися звідси. Якнайшвидше.

Локвуд кивнув:

—