Роберт Хайнлайн - Ляльководи, Роберт Хайнлайн
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Це я добре знав. Тому був впевнений, що слимаки на розі навряд чи шукали саме мій автомобіль, — окрім того конкретного слимака, який сидів на плечах полісмена, — а з ним я вже розквитався!
Звісно, мене шукатимуть інші паразити, які були неподалік, але вони мали лише ті фізичні здібності, якими володіли їхні носії. І я вирішив, що маю ставитися до них із пересторогою, не більшою — чи, може, трошечки більшою, — ніж до звичайного натовпу роззяв. Себто я можу їх просто ігнорувати й забути про них, спокійно переїжджаючи з району в район.
Мені залишалося тридцять пільгових хвилин, і я нарешті вирішив, який доказ мені потрібен: це мав бути колишній заручник, який зміг би розповісти, що трапилося з містом. Отже, мені належало врятувати полоненого.
Я мав спіймати чоловіка, якого осідлав слимак, причому спіймати його так, щоб не завдати йому шкоди. Для цього треба було усунути або вбити його «вершника» і доставити звільненого полоненого до Вашингтона. Часу для вибору кандидатури і для підготовки плану я не мав, тому мусив діяти невідкладно. Щойно я прийняв рішення, як помітив чоловіка, який ішов за квартал попереду мене. Він ніс портфель і ступав як чоловік, котрий прагне якомога скоріше дістатися домівки, де на нього чекає смачна вечеря. Я зупинився біля нього й гукнув:
— Агов!
— Що таке? — спитав незнайомець.
— Я щойно був у міській мерії. Нема часу пояснювати — сідайте в авто, і ми проведемо пряму співбесіду.
— Мерія? Ви про що? — насторожився чоловік.
— Зміни у планах, — відповів я. — Не гаймо часу.
Швидко в машину!
Чоловік відсахнувся. Я вискочив з авто і вхопив його за сутулі плечі.
Але не відчув нічого. Бо моя рука впала на кістляву людську плоть, і чоловік почав голосно верещати.
Я заскочив назад у машину і швидко вшився геть. Від’їхавши кілька кварталів, я сповільнив хід і замислився. Невже я помилився? Невже мої нерви так перенапружилися, що слимаки почали ввижатися мені навіть там, де їх не було?
Ні! В мені пробудилася незламна воля Старого дивитися фактам у вічі й бачити їх такими, якими вони є. Митний пункт пропуску, купальники, плавальний басейн, полісмен біля газетного автомату — це були відомі мені факти, а цей останній інцидент свідчив лише про те, що мені трапився рідкісний виняток, незаражений екземпляр — один із десятка, а може, і з кількох десятків, якого ще не встигли завербувати. Я натиснув на газ, видивляючись наступну жертву.
Нею виявився чоловік середнього віку, який поливав свій газон, — постать настільки буколічна, що я вже хотів проїхати повз нього. Але часу було обмаль, тим більше що на чоловікові підозріло горбився на спині товстий светр. Якби я вчасно побачив на веранді його дружину, то, безперечно, не затримався би, бо спідниця й бюстгальтер — єдине, у що вона була одягнена, — вказували на те, що слимака на ній не було.
Я зупинився, й чоловік запитально поглянув на мене.
— Я щойно з мерії, — завчено повторив я. — Нам із вами треба поспілкуватися напряму. Сідайте в машину.
— Для цього треба зайти до будинку, бо авто занадто на виду.
Коли я підійшов до нього, він прошепотів:
— Обережно. Жінка не з нами.
— Це — ваша дружина?
— Так.
Ми зупинилися на ґанку, і він сказав:
— Люба, знайомся, це — містер О’Кіф. Нам треба з ним дещо обговорити. Ми пройдемо до кабінету.
— Ну аякже, коханий, — усміхнулася жінка. — Добрий вечір, містере О’Кіф. Спекотно сьогодні, еге ж?
Я кивнув, і вона повернулася до свого в’язання. Ми пройшли всередину, і чоловік завів мене до свого кабінету. Оскільки ми обидва грали в маскарад, то я увійшов першим, як і личить гостю в супроводі господаря. Мені не хотілося показувати йому свою спину.
Саме через це я наполовину був готовий до того, що сталося через мить. Чоловік вдарив мене в потилицю. Але я швидко крутнувся і впав майже неушкодженим. Кілька разів крутнувшись на долівці, я зупинився, лежачи на спині.
У підготовчій школі нас били мішками з піском, за те що ми, впавши, відразу ж намагалися підхопитися. Пам’ятаю, як мій тренер казав зі своїм характерним бельгійським акцентом: «Сміливці підводяться — і гинуть. Будь боягузом — бийся, лежачи на спині».
Тож я, лежачи на підлозі, спробував відбитися від нападника п’ятами. Той позадкував, немовби танцюючи, і на якусь мить опинився достатньо далеко від мене. Схоже, пістолета він не мав, і тепер, користаючись нагодою, я міг би вихопити свого. Але в кімнаті був камін, справжній камін із кочергою, лопатою й щипцями. Описуючи півколо, чоловік позадкував до каміна.
Неподалік мене стояв невеличкий стіл. Я стрибнув, потім покотився, вхопив той столик за ніжку й жбурнув. Стіл поцілив чоловікові в пику якраз тоді, коли він вхопився за кочергу. Але в ту ж мить я накинувся на нього.
Його володар здихав у моїх пальцях, а сам чоловік конвульсивно смикався, коли я раптом почув несамовитий вереск. В одвірку з’явилася його дружина. Я кинувся вперед і торохнув її просто у подвійне підборіддя. Її вереск різко перервався, і вона рухнула на підлогу, а я тим часом повернувся до її чоловіка.
Обм’яклого чоловіка піднімати надзвичайно важко — на те, щоб підняти його й покласти собі на плечі, я витратив більше часу, ніж на те, щоб заткнути йому пельку. Ох і важкий же він був! Але я — жилавий вовцюган, рукатий та ногатий, і мені так-сяк вдалося підтюпцем віднести чоловіка до машини. Шум нашої бійки підняв на ноги тільки дружину моєї жертви, але її крики розбурхали щонайменше половину мікрорайону. З обох боків вулиці з дверей повискакували люди. Поки що вони були досить далеко від мене, до того ж я з полегшенням побачив, що двері машини відчинені. І я поквапився до неї.
Однак моя радість змінилася роздратуванням: за кермом сидів шибеник — точна копія того, який водив мене
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ляльководи, Роберт Хайнлайн», після закриття браузера.