Роберт Хайнлайн - Ляльководи, Роберт Хайнлайн
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Це мене й врятувало. Поки він відривав від себе малого, я заскочив на водійське сидіння і рвонув уперед, не потурбувавшись зачинити дверцята і надіти ремінь безпеки. Коли я завертав на першому ж повороті, дверцята рвучко захлопнулися, а я мало не з’їхав із сидіння. Потім я поїхав прямим курсом — достатньо довго, щоб встигнути пристебнути ремінь безпеки. На наступному розі я знову зробив різкий поворот, мало не зіштовхнувшись при цьому зі звичайним наземним авто, і помчав далі.
Нарешті я знайшов потрібний мені широкий бульвар, схоже, то був Пасео, і натиснув кнопку «Зліт». Можливо, я спричинив кілька аварій, але у мене не було часу клопотатися через це. Не чекаючи, поки машина набере висоту, я скерував її на схід і, рухаючись у східному напрямку, продовжив набір висоти. Міссурі я перетнув у ручному режимі і, намагаючись якомога швидше розігнатися, використав всі прискорювачі, передбачені конструкцією машини. Можливо, саме ці зухвалі й незаконні дії й врятували мою голову: щойно я вибрав свій останній прискорювач, як десь над Колумбією я відчув, що авто сильно струснуло. Хтось випустив по мені ракету-перехоплювач, здається, то був так званий винищувач дияволів, і ця вкрай небезпечна штука мало не влучила в мою машину.
Пострілів більше не було, і це був добрий знак, бо відтоді я перетворився на чудову мішень. Моя права турбіна різко почала нагріватися, мабуть, через близький вибух ракети, або просто від того, що я нещадно гнав машину у форсованому режимі. Я дав їй можливість нагріватися іще протягом десяти хвилин, молячись, щоб вона не розлетілася на друзки. Коли ж Міссісіпі лишилася позаду, а індикатор вже заповз далеко в зону «Небезпека», я вимкнув праву турбіну, і машина зашкутильгала на лівій. Більше п’ятисот кілометрів на годину вижати з неї не вдавалося, але я вже був поза межами червоної зони, серед вільних людей.
***
До того моменту я тільки й мав часу, щоб час від часу позирати на свого пасажира. Він лежав там, де я його кинув, розтягнувшись на задніх сидіннях чи то живий, чи то мертвий. Тепер, коли я знову опинився серед нормальних людей і вже не мав змоги пересуватися з недозволеною швидкістю, у мене з’явилася можливість перейти на автоматичний режим. Я увімкнув транспондер, надіслав запит на диспетчерську вежу і увімкнув автопілот, не чекаючи на дозвіл. Диспетчер, мабуть, виматюкав мене і, може, зареєстрував мій сигнал для подальшої доповіді начальству, але все одно якось примудрився вмостити мене в транспортний потік. Я обернувся й поглянув у салон на свого пасажира.
Він дихав, але й досі був непритомний. На щоці, там, де я гепнув його столом, утворився великий набряк, але, схоже, жодна кістка не була зламана, і у мене виник сумнів, що він знепритомнів саме з цієї причини. Я поляскав його по щоках, а потім впився нігтями в мочки його вух, але так і не зміг привести його до тями.
Мертвий слимак вже почав смердіти, але я не мав змоги викинути його. Тож я залишив пасажира як він був, і повернувся на своє сидіння.
Хронометр показував 21:37 вашингтонського часу, а мені ще треба було подолати майже тисячу кілометрів. За умови, що на одній силовій установці мені вдасться рухатися з максимально можливою швидкістю, також враховуючи час на приземлення, їзду до Білого дому й розшуки Старого, я мав добратися до Вашингтона через кілька хвилин після опівночі. Отже, мені не вдалося виконати наказ, і Старий, можна було анітрохи не сумніватися, неодмінно залишить мене за це у школі після уроків, себто видасть мені на горіхи.
Щоб цього не сталося, я спробував запустити правий рушій. Без варіантів — турбіну, скоріш за все, заклинило, і вона потребувала серйозного ремонту. Може, воно було й на краще, бо після поновлення роботи в швидкісному режимі вона взагалі могла розбалансуватися й вибухнути. Тож я вирішив зв’язатися зі Старим по телефону.
Але телефон не працював. Можливо, я пошкодив його під час бійки в будинку своєї жертви, але раніше він мене ніколи не підводив. Його мікросхеми й транзистори були впаяні в пластмасу, що робило його майже таким же стійким до ударів, як, скажімо, безконтактний детонатор. Я поклав телефон до кишені, відчуваючи, що сьогоднішній день — один із тих, коли мені не варто було виходити з дому взагалі. Я натиснув кнопку аварійного переговорного пристрою.
— Диспетчере! — вигукнув я. — Диспетчере! Аварійна ситуація!
Екран засвітився, й на мене поглянув молодий хлопець. Я з полегшенням побачив, що він був оголений до поясу, принаймні спереду.
— Диспетчер слухає — контрольна вежа Фокс одинадцять. Що ви робите в повітрі? Я намагався зв’язатися з вами відтоді, як ви увійшли в мою зону.
— Це неважливо! — відрізав я. — Підключіть мене до найближчої військової мережі. Це конче необхідно!
Диспетчер завагався, але екран замерехтів, і зображення на ньому зникло. Невдовзі воно виникло знов у вигляді військового центру прийому повідомлень — і у мене відлягло від серця, бо всі, кого я там побачив, були голі до пояса. Увесь передній план займав молодий черговий офіцер; я був ладен його розцілувати. Натомість я сказав:
—Аварійка, з’єднайте мене з Пентагоном та Білим домом.
— А ви хто?
— Нема часу пояснювати! Я — цивільний агент, і ви не розпізнаєте мого посвідчення, навіть якщо побачите його. Покваптеся!
Мабуть, мені вдалося його переконати, але з екрану його відсунув якийсь чоловік старшого віку — судячи зі знаку розрізнення на кашкеті, то був командир ескадрильї.
— Сідайте негайно! — наказав він.
— Слухайте, капітане, — відказав я, — це — воєнна надзвичайна ситуація. Ви мусите надати мені зв’язок. Я...
—Так, це справді надзвичайна воєнна ситуація, — перервав мене командир, — тому всі цивільні літальні апарати були посаджені протягом останніх трьох годин. Сідайте негайно.
— Але мені треба.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ляльководи, Роберт Хайнлайн», після закриття браузера.