Роберт Хайнлайн - Ляльководи, Роберт Хайнлайн

Висновок: слимаків було значно більше, ніж будь-хто міг уявити, — також і я, хоч мені й довелося побувати в їхньому рабстві.

Супутній висновок: програма «Контрудар» базується на хибному припущенні щодо кількості ворогів і дасть не більший результат, ніж намагання вполювати носорога за допомогою рогатки.

Контраргумент: те, що я начебто побачив, здається фізично неможливим.

Мені вже чулося, як міністр Мартінес шматує мій звіт на клапті. Мої припущення стосувалися лише Канзас-Сіті і були недостатньо обґрунтованими навіть для одного цього міста. Красненько дякую вам за виявлену цікавість, але тепер мені потрібен довгий відпочинок і свобода від нервової напруги.

Оревуар, джентльмени!

Я мусив пред’явити якісь важливі докази, щоб Старий зміг переконати Президента всупереч резонним запереченням його радників, і мусив роздобути їх якомога швидше. Бо навіть якщо повністю ігнорувати правила руху, мені навряд чи вдасться викроїти час на пошуки з тих двох із половиною годин, які залишалися мені, щоб дістатися до Вашингтона.

Де ж я міг роздобути переконливе обґрунтування? Може, податися глибше до центру, змішатися з натовпом, а потім сказати Мартінесу, що майже кожна людина, яка трапилася мені на шляху, була заручником слимаків? Але як я міг це довести? Як міг це підтвердити? Я ж бо не мав того нюху на слимаків, який мала Мері. Допоки паразити зможуть підтримувати видимість нормальності, характерні прикмети будуть малопомітними, за винятком надлишку округлих плечей та дефіциту оголених.

Так, пастка на митному пункті була переконливим доказом. Тепер я більш-менш чітко розумів, як слимакам вдалося наситити місто, — якщо вони мали для цього достатньо «живого матеріалу». Я не сумнівався, що на виїзді мені знову трапиться подібна пастка. Будуть вони й на стартових платформах, а також у кожному пункті на в’їзді й виїзді з міста. Всі, хто вирушають із міста, розглядаються слимаками як нові агенти; всі, хто в’їжджає — як нові раби.

В цьому я анітрохи не сумнівався і тому не мав бажання їхати до стартової платформи для підтвердження свого висновку. Колись мені самому довелося влаштувати подібну пастку на вході до Конституційного клубу, і оминути її тоді не вдалося нікому.

На останньому перехресті я помітив платний принтер газети «Канзас-Сіті Стар». Крутнувшись, я повернувся до принтера, зупинився й вийшов. Вкинувши монетку в щілину, я почекав, поки автомат надрукує мені примірник газети. Це зайняло навдивовижу багато часу, але то, мабуть, здалося мені через мою знервованість, бо у мене було таке враження, що кожен перехожий підозріло на мене витріщається.

Формат газети «Стар» зберіг свою звичну нудну респектабельність — нічого цікавого, жодної згадки про надзвичайний стан, ані слова про програму «Оголена спина». Стаття на головній сторінці мала заголовок «Телефонний зв’язок порушений через магнітні бурі», а підзаголовок повідомляв: «Місто наполовину ізольоване через статичне випромінювання Сонця». Нижче виднілося триколірне й реалістичне стереофото сонця, чий лик був спотворений сонячними плямами, схожими на якісь космічні прищі. Фотографія мала дату Паломарської обсерваторії, як і одна із супровідних статей під зображенням Сонця.

Фото було гарною підробкою, а може, слимакам вдалося видобути справжнє фото з архіву газети «Стар». Воно додавало переконливості простому й несенсаційному поясненню, чому вільна від паразитів тітонька Шульц ніяк не може додзвонитися своїй бабусі в Піттсбург.

Решта газети мала цілком нормальний вигляд. Я засунув її під пахву, щоб детальніше передивитися згодом, і обернувся до машини... як раптом до неї тихо підкотило поліцейське авто і мало не вперлося в неї своїм капотом. З авто вийшов полісмен.

Поліцейське авто володіє непояснимою здатністю вмить збирати біля себе натовп, неначе з повітря. Іще мить тому на розі нікого не було, інакше я ніколи б не зупинився. А тепер довкола були люди, і до мене наближався лягавий. Я посунув руку ближче до пістолета. Я миттю завалив би його, якби був впевнений, що всі люди довкола були такими ж небезпечними, як і він.

Він зупинився переді мною.

— Покажіть мені ваше водійське посвідчення, — сказав він доброзичливим голосом.

— Хвилиночку, офіцере, — не став заперечувати я, — воно прикріплене до панелі мого авто.

Я пройшов повз нього, даючи йому зрозуміти, що він має піти за мною слідом. Я відчув, як він завагався, але все ж проковтнув наживку. Я повів його до дальнього боку, між моєю машиною і його. Це дало мені змогу пересвідчитися, що напарника в його машині не було, і це було дуже доречним відхиленням від загальноприйнятої поліцейської практики. Ба важливіше, таким чином я відгородився своїм авто від зівак, які мали підозріло безневинний вигляд.

— Ось тут, — сказав я, показуючи всередину, — посвідчення прикріплене внизу.

Він знову завагався, а потім нахилився — достатньо надовго, щоб я застосував до нього свій новий прийом: лівою рукою гепнув його по спині й чимдуж стиснув пальці на плечі.

Лягавий повівся точнісінько так, як і вдарений колись машиною кіт: все його тіло вибухнуло корчами. Не встиг він впасти на тротуар, як я вже був у машині і тиснув на газ.

І зробив це дуже вчасно — маскарад закінчився так само раптово, як і в офісі у Барнса: натовп накинувся на авто. Якась молодиця вчепилася нігтями в гладенький капот моєї машини і тягнулася за нею метрів із п’ятнадцять, перш ніж мені вдалося різким поворотом струсити її геть. На той момент я вже встиг набрати швидкість і продовжував прискорюватися. Уникаючи зустрічних машин, я чекав, поки не з’явиться достатньо простору, щоб піднятися в повітря.

Ліворуч показалася поперечна вулиця, я швидко в неї звернув. Це було помилкою, оскільки через дерева, які звисали над нею, я не міг злетіти. Наступний поворот був іще гіршим. Я проклинав градобудівників, які перетворили Канзас-Сіті на парк. Мені довелося пригальмувати. Тепер я рухався з дозволеною в місті крейсерською швидкістю, видивляючись достатньо широкий бульвар для нелегального злету. Нарешті мої думки наздогнали мене, і я збагнув, що жодних ознак погоні немає. Тут мені стала в пригоді моя добра обізнаність із володарями. За винятком прямого спілкування «спина до спини», титанець живе у своєму носії і за його сприяння; він бачить те, що бачить носій, і отримує ту ж саму інформацію, яку отримує заручник через свої органи