Терьє Тведт - Історія світу. Минуле як дзеркало сьогодення, Терьє Тведт

часто зауважують, що жодна країна не отримувала так багато за такі смішні кошти. І справді, Луїзіана займала добрих два мільйони квадратних кілометрів, або понад п’ять площ Норвегії, і за це уряд США заплатив 15 мільйонів доларів[306]. Державне керівництво майже одразу зрозуміло стратегічну перевагу контролю за всією Міссісіпі, включно з Новим Орлеаном, що лежить неподалік витоку річки і звідки США могли човнами постачати бавовну та інші продукти всьому світу. Або як 1802 року сказав Джефферсон: «На планеті є лише одне місце, де власник — наш затятий і природний ворог. Це Новий Орлеан». Тож 1803 року США убезпечили це засноване французами місто, гарантувавши собі повний контроль над басейном Міссісіпі, що поєднувала різні частини США зі світовим ринком, а штат, який став центром вирощування бавовни, перейшов у руки американців.

Рабство забезпечувало власників плантацій дешевою робочою силою. Багатство всієї нації залежало від рабів з Африки, і ця система відіграла особливу роль у бавовняній промисловості. У 1850 році раби стали частиною інвентарю землевласників побіч великої рогатої худоби й інструментів для рільництва. На той час вони вартували 1,3 мільярда доларів, або становили п’яту частину статків США. Отже, раби були найбільшим економічним активом держави. На відміну від Великої Британії, США могли вирощувати та збирати шалені обсяги якісної бавовни. Так, бавовна зоставалася найважливішим експортним товаром США аж до Громадянської війни. Водночас американці мали водні ресурси і, використовуючи їх, могли швидко й ефективно виготовляти одяг із бавовни, здобувши від початку конкурентну перевагу в усьому ланцюжку вартості.

США мали й іншу перевагу, коли йдеться про дешеву робочу силу — країна імпортувала мільйони поселенців. Через географію й доступ до ресурсів відносно кількості населення вони мали унікальний інструмент. Хомстед акт, закон 1862 року, обіцяв 65 гектарів землі кожному іммігранту, який її оброблював би п’ять років, сплачуючи символічну оренду. У Європі, де землí всім бракувало, така пропозиція приваблювала людей. Ніколи в історії світу жодна держава не була здатна запропонувати новоприбулим щось подібне. Зважаючи на те що сектор сільського господарства постійно географічно розширювався і його чимраз інтенсивніше експлуатували, США згодом стали житницею всього світу й могли самотужки себе забезпечувати в усіх суттєвих сферах. У сухих регіонах західніше від Міссісіпі американська держава, співпрацюючи з капіталістами, поступово змінила весь регіон. Утілюючи гігантські гідроінженерні проєкти й викопуючи канали, американці змогли постачати воду в пустелі й містечка, що згодом розвинуться і стануть Лос-­Анджелесом та Лас-Вегасом. Вишенькою на тортику була гребля Гувера на річці Колорадо, що її звели за «Нового курсу» Рузвельта, і проєкт у долині річки Теннессі. Ці задуми відтак стали взірцевими для всього світу[307].

Жодна країна світу не мала внутрішньої транспортної системи, яка могла б зрівнятися з американською. Після винайдення парового двигуна й пароплава річкова система Міссісіпі з усіма великими притоками об’єднувала приблизно 30 відсотків площі США, стала вкрай ефективним водним шляхом, що поєднував більшість США зі світовим ринком. Увесь басейн Міссісіпі займає приблизно 3,1 мільйона кілометрів квадратних, що вдвічі більше за площу Англії, Франції й Німеччини разом. Тож більшість цього регіону була частиною ефективної та вигідної транспортної мережі[308]. Якщо англійські річки були вузькі й малі, ідеально пасували для нерроуботів, що їх тягнули коні або люди під час першого етапу промислової революції, то американська річкова система була гігантська та пристосована до нової епохи великих човнів із зовсім іншою вантажопідйомністю й шириною.

З появою парового двигуна величезний, але доволі плоский північноамериканський континент відкрився з нового боку. Першу трансконтинентальну залізницю побудували вже в 1870-х, а великими й досить спокійними річками курсували пароплави, перевозячи сировину та продукти. До того ж США, на відміну від Англії та Франції, уже мали надлишок усіх головних ресурсів у «століття енергоресурсів». Ідеться насамперед про воду. Відтак американці виявили, що мають найбільші у світі поклади вугілля — від початку 1880-х саме цей ресурс даватиме більшість енергії промисловості, що росла шаленими темпами. І насамкінець вони знайшли нафту. Зокрема, після відкриття нафтового родовища Ойл-Крик у Пенсильванії 1859 року промисловість набрала обертів, і США незабаром стали найбільшим у світі виробником нафти. Жодна країна світу не виробляла і близько стільки нафти в ХІХ та більшості ХХ століття. Цього ресурсу не мали ані Англія, ані Франція, ані Німеччина, ані Японія, і його спершу згодом виявили на Близькому Сході й у Росії. У 2019 році США знову стали найбільшим у світі виробником нафти[309]. Крім того, США виявили величезні поклади зóлота. Золота лихоманка в Каліфорнії почалася приблизно у 1850-х після того, як один чоловік, копаючи канал для місцевої лісопильні, знайшов у річці Амерікан-ривер, що в долині Сакраменто, чисте золото. Справи лісопильні вгору не пішли, але в Каліфорнію приїхали понад 300 000 нових мігрантів і це нині найбільший штат США за кількістю населення[310].

Так, становлення США чільною силою у світі спиралося на незвично широку, різнобічну та стабільну ресурсну й економічну основу. Англія, до прикладу, попри величезну імперію, не мала таких передумов, як і жодна інша країна. Спираючись на використання лише власних ресурсів та розвиваючи національний і відтак міжнародний ринок для своїх продуктів, США стали наддержавою. Тож ця імперія стала чільною у світі не через імперіалізм, а завдяки величезній національній силі. У 1871 році США стали найбільшою економікою світу й досі посідають це місце, не маючи серйозних конкурентів.

  Борець за свободу

США вперше відіграли головну роль на міжнародній політичній арені під час мирних переговорів у Версалі, що тривали від січня 1919 до січня 1920 року. Перша світова війна закінчилася перемогою європейських колоніальних імперій — Великої Британії та Франції. Османська імперія була союзником Німеччини й після війни розпалася. Уся провина за конфлікт лягла на Німеччину, що не мала колоній і була змушена сплачувати репарації. Американці добряче нажилися економічно на війні, у яку формально не вступали до 1917 року. Перебіг історії світу змінився, коли людство дізналося про таємну телеграму — так звану телеграму Ціммермана, що її надіслали з Німеччини в Мексику. У ній Німеччина гарантувала Мексиці підтримку у війні за втрачені території на півдні США в обмін на співпрацю[311]. Цю телеграму перехопила британська розвідка й передала США. Там ця новина перевернула громадську думку з ніг на голову. Тодішньому президенту США Вудро Вілсону саме це було й потрібно, щоб вступити у війну на боці європейських колоніальних імперій. Вашингтон уже тривалий час підтримував Лондон і Париж, даючи тим позики з найбільших американських банків і продаючи воєнне спорядження за величезні кошти. Вступивши у війну безпосередньо, американці забезпечили собі місце за столом, де після війни перекроюватимуть мапу світу.

Паризька мирна конференція була місцем, де ухвалили багато важливих рішень, але в нашому контексті найвизначнішою подією під час конференції була пропозиція Вілсона про «право націй на самовизначення». Цей лозунг був спрямований проти старої європейської колоніальної системи, і так його сприйняла більшість світу. На тлі революції в Росії, яка осуджувала європейсько-капіталістичний колоніалізм та імперіалізм, це була політично-ідеологічна поворотна точка, котра підсилювала ідею про те, що самостійна національна держава була передумовою свободи та самовизначення й не лише