Стівен Кінг - Джералдова гра, Стівен Кінг

«Весело ж було, правда, Джессі? Думаю, твоє серце так швидко й так сильно не билося ще з 1985-го, коли ти була на різдвяній вечірці на відстані поцілунку від того, щоб переспати з Томмі Делґвідачі. Нічого ж не втрачу, якщо спробую, так ти думала? Що ж, тепер ти краще знаєш».

Так. А також вона знає ще дещо.

«Ой, справді. І що ж, дівулю?»

— Я знаю, що телефон мені, блядь, не дістати, — промовила вона.

Саме так. Відштовхнувшись щойно лівою ногою, вона зробила це з усім завзяттям абсолютної несвітської паніки. Ліжко ні на йоту не посунулось, і тепер, коли Джессі змог­ла це обміркувати, то втішилася, що нічого не змінилося. Якби воно скікнуло праворуч, вона б усе одно звисала з краю. І навіть якби вона могла посунути його таким чином аж до телефонного столика, то чому…

— Я, блядь, звисала б не з того боку, — вимовила вона, одночасно сміючись і схлипуючи. — Боже, пристрельте мене хтось.

«Виглядає кепсько, — сказав їй один з голосів НЛО — з тих, без яких вона могла б запросто обійтися. — Взагалі, виглядає на те, що на “Шоу Джессі Берлінґейм” надійшло сповіщення про закриття».

— Вибирайте щось інше, — прорипіла Джессі. — Мені це не подобається.

«Інших і нема. Варіантів узагалі було не надто багато, і ти їх усі вже вивчила».

Вона заплющила очі й удруге, відколи почався цей кошмар, побачила ігровий майданчик позаду старої фал­мутської школи на Сентрал-авеню. Тільки цього разу їй явилися не дві дівчинки на гойдалці, а один маленький хлопчик — її брат Вілл, який крутить переворот під перекладиною на горизонтальній драбинці.

Джессі розплющила очі, сповзла вниз і вигнула голову, щоб уважніше роздивитись узголів’я. Переворот під перекладиною — це коли висиш на перекладині, тоді закидаєш ноги вгору собі поміж рук і через плечі. Завершується вправа швидким дрібним переворотом, завдяки якому приземляєшся на ноги. Вілл був настільки вправним у цьому гарному економному русі, що Джессі здавалося, наче він крутить кульбіти всередині власних суглобів.

«Припустімо, я це зроблю. Просто перекинуся через це довбане узголів’я. Перекинуся через верх і…»

— Приземлюся на ноги, — шепотом завершила вона.

Кілька секунд ця ідея здавалася небезпечною, але досяжною. Доведеться відсунути ліжко від стіни, звісно, — неможливо виконати кульбіт, якщо не маєш куди приземлитись, — але Джессі припускала, що їй вдасться. Знявши полицю (а скинути її з кронштейнів буде досить легко, враховуючи, що вона ніяк не прикріплена), вона закине ноги вгору та впреться босими ногами в стіну над узголів’ям. Посунути ліжко вбік їй не вдалося, але коли можна буде впертися в стіну…

— Вага та ж, а виграш у силі в десять разів більший, — пробурмотіла вона. — Чиста сучасна фізика.

Вона вже тяглася лівою рукою до полиці, збираючись підняти її за один бік і скинути з Г-подібних кронштейнів, коли ще раз уважно роздивилася ті довбані Джералдові наручники з самогубно короткими ланцюгами. Якби він прикував їх на узголів’ї трішки вище — скажімо, між першою і другою поперечними дошками, — у неї був би шанс. Цей маневр, найпевніше, призвів би до пари зламаних за­п’ястків, але Джессі вже дійшла до того, що пара зламаних зап’ястків здається цілком прийнятною ціною за те, щоб утекти… врешті-решт, вони загояться, правда ж? Проте наручники були скуті не між першою і другою, а між другою і третьою перекладинами, а це трішечки занизько. Спроба перекрутитися через узголів’я призведе не просто до зламаних зап’ястків. Від ваги їй вивихне плечі, а радше навіть вирве їх із суглобів.

«А тоді спробуй хоч якось сунути те сране ліжко зі зламаними зап’ястками й вивихнутими суглобами. Весело, правда?»

— Ні, — просипіла вона. — Не дуже.

«Джесс, відкиньмо умовності: ти тут застрягла. Можеш називати мене голосом відчаю, якщо тобі від того легше або якщо це допомагає тобі зберегти здоровий глузд ще на якийсь час — бачить Бог, я обома руками підтримую здоровий глузд, — але насправді я є голосом правди, а правда в цій ситуації така, що ти тут застрягла».

Джессі різко смикнула головою вбік, не бажаючи вислуховувати цей самопроголошений голос правди, і зрозуміла, що вона не може таким чином вимкнути ні його, ні будь-які інші голоси.

«На тобі реальні наручники, а не маленькі гарненькі іграшки для бондажу з оббивкою всередині браслета і прихованим рятівним важелем, який можна натиснути, якщо когось заносить і він дозволяє собі забагато. Ти реально тут бранка, і так сталося, що ти ані факірка з Таємничого Сходу, яка може викрутити тіло, наче брецель, ані майстриня-втікачка, як Гаррі Гудіні чи Девід Копперфілд. Я просто кажу тобі те, що бачу, окей? І з того, що я бачу, тобі капці».

Раптом Джессі згадала, що сталося, коли тато вийшов з її спальні в день затемнення, — як вона кинулася на ліжко й ридала, доки не здалося, що серце або розірветься, або розплавиться, або просто назавжди припинить свій рух. І тепер, коли в неї затремтіли губи, Джессі виглядала дивовижно схожою на себе тогочасну: втомлена, збентежена, налякана й розгублена. Останнє — найбільше.

Джессі заплакала, але після кількох перших сльозинок очі більше не дали вологи. Очевидно, в дію вступило строге нормування. Вона все одно плакала, без сліз, зате зі схлипами, сухими, як наждак у неї в горлі.

24

У Нью-Йорку постійні працівники програми «Сьогодні» завершили трансляцію до наступного дня. На дочірньому каналі NBC, що обслуговував південь і захід Мейну, їм на зміну прийшло місцеве ток-шоу (дебела «мамочка» в бавовняному фартуху в клітинку показувала, наскільки легко тушкувати боби у вашому «крок-поті»), а тоді телевікторина, де знаменитості пороли жарти, а учасники видавали гучні оргазмічні верески, виграючи автомобілі, човни та яскраво-червоні порохотяги «Дерт Девіл». У домі Берлінґеймів на мальовничому озері Кашвакамак новоспечена вдова неспокійно закуняла в кайданках, і їй знову приснився сон. То був кошмар, який через те, що його учасниця спала неглибоко, набрав реалістичності й переконливості.

У сні Джессі знову лежала в темній кімнаті, і навпроти в кутку знову стояв якийсь чоловік чи то чоловікоподібне створіння. То був не її батько, не її чоловік. То був чужинець. Той самий чужинець, що переслідує всіх нас у найпараноїдальніших фантазіях і найглибших страхах. То було обличчя створіння, яке Нора Калліґан, якими б добрими не були її поради та якою б милою й практичною не була її натура, ніколи не брала до уваги. Це чорне єство неможливо було прогнати нічим із коренем «логія». То була космічна непередбачуваність.

«Але все ж ти мене знаєш», — промовив чужинець із дов­гим блідим обличчям.

Створіння зігнулося й узяло ручку свого чемодана. Без жодного подиву Джессі відзначила, що ручкою слугувала щелепна кістка, а сам чемодан був пошитий з людської шкіри. Чужинець підняв його, клацнув лямками й підняв накривку. Джессі знову побачила кістки й коштовності, знову створіння занурило руку всередину й почало водити нею повільними колами, створюючи примарне цокання й клацання, стукіт і дзенькіт.

«Ні, не знаю, — відповіла Джессі. — Я не знаю, хто ти, не знаю, не знаю».

«Я Смерть, це ж очевидно, і сьогодні вночі я повернусь. Але