Влада Клімова - Щоденники рієлтора. Чарівниця Діана, Влада Клімова

Зі страшними подіями, що раптом сталися в моєму житті я знову перестала бути доброю та пухнастою й моментально пригадала про свої гострі зубки. І не дивлячись на гарний номер у спа-комплексі Щедрика та смачні обіди від Хосе, з кожним днем, мої ікла самотньої тварини потроху зростали.

– Ясно. Тобто агенція нерухомості «Діана» в місті існує? – недовірливо перепитала Хрульова та намагалася бути спокійною, а голосі я відчувала заздрість чи навіть острах.

Дивна жінка! Чим же таким я можу конкурувати з цілою зграєю її тупих рієлторів? Хіба що в неї з’явиться нова талановита дівчинка? Так я теж не глуха і про це відразу дізнаюся від Жанки, котра й досі перебивається під Хрульовою з хліба на воду.

– Ну, коли я виклала в Інтернеті власний сайт, з контактами та рекламою? Як Ви вважаєте: існую я чи ні? – знову різко пройшлася я по її напруженому тону й додала: – Думаю, ми з Вами ще неодноразово попрацюємо разом. Перепрошую, але маю йти.

– Що ж успіхів тобі, рієлторко Діано! Дійсно сподіваюся, що співпраця не забариться. Заходь якось до нас, будемо раді бачити тебе, – здалася Хрульова й поклала трубку. Добре, що хоч співчуття не висловила, бо я й досі ненавиджу цю мить!

– Алло, агенція нерухомості «Діана». Слухаю Вас уважно, – вимовила я так само як завжди. Хоча представлятися власним ім’ям набагато приємніше.

Жінка в трубці плакала. Вона намагалася щось розповісти, але я нічогісінько не розуміла, окрім чужої біди. Тому вирішила взяти першу справу й виконати її якнайкраще, чого б мені це не коштувало.

– Я хочу роз’їхатися з чоловіком. А він каже, що не дасть своєї згоди. Лупцює регулярно мене й дітей. Ми втекли до сусідів, але ж вони нам чужі... Прошу Вас, допоможіть!

– Добре-добре! Заспокойтеся, будь ласка. Скажіть мені Вашу адресу і я побачу, що можна зробити, – в мені вже горів такий вогонь до роботи, що спинити б ніхто не посмів.

Нещасна назвала мені адресу трикімнатної в центрі та я зрозуміла, що робота буде легкою. Але про огляд ми домовилися назавтра, коли її нелюд почвалає на роботу. Так і зробили. Квартира була велика й добре облаштована, а якщо жінці допоможуть її батьки (на що вона розраховувала), то готелька й двокімнатна – вимальовувалися легко.

– Але ж він не піде до гуртожитку! – голосила симпатична молодиця, років тридцяти. Раптом я помітила, як з-під її халата визирнули страшні гематоми на стегнах.

– Чому до гуртожитку? В наш час готельки різними бувають. Знайду я йому повнометражну, тільки з довгим коридором. А що це у Вас, шановна, за біда під халатиком? – не стрималася я тоді. Але жінка скромно прикрилася полами й сором’язливо опустила очі.

– Все нормально. Я звикла. Так у нас майже з самого початку. Вітя каже, що б’є, бо дуже любить. А лупцює він мене з великою втіхою... Ось тому й хочу роз’їхатися, бо за дітей боюся.

– Перепрошую, але ж Ви кажете, що поруч є працьовиті батьки. Ви нормальна, красива жінка. Чому б Вам взагалі не притягнути його до відповідальності за насилля? – вже вилізла з мене войовнича Діана Ковтун.

– Я боюся, але кохаю його. Не можу спричинити Віті недоброго, – скинула сльозу нещасна і в цей момент ми обидві почули, як в замку провернувся ключ. – Ой, Господи, це Вітя. Вам треба негайно піти, бо ще нас обох поб’є...

– Не хвилюйтеся, будь ласка! Все буде добре, – взяла я перелякану жінку за руку і тут побачило оте.

– Оп-па! Курво, ти викликала нам повію? Сьогодні розважимося втрьох? Гарна ідея, не очікував від тебе, – почула я й розуміла, що зараз не стримаюся. Скористаюся шокером для тварин, а потім повідбиваю йому все, щоб до нужника ходив лише задом... Та вголос я спокійно сказала таке:

– Антоніно, я з Вами скоро зв’яжуся. До побачення!

В авто, яке я поки взяла на прокат, намагалася заспокоїтись, але всередині робилося щось страшне... І справа була не в кинутій тим непотребом у мій бік фразі. Зараз я була просто впевнена, що воно не повинне жити на землі! Але завела гольф та помчала швидше дивитися варіанти.

Як завжди я вже склала схемку оглядів і поговорила з господарями квартир, та ближче до вечора побачила виклик Антоніни. Мабуть, переконав бідолашну відмовитися від моїх послуг.

– Тоню, Ви телефонували. Що сталося? Він Вас знову побив? – здогадалася я з її плачу.

– НІ! Це страшне... Віті більше немає!

– В сенсі? – ні хріна не розуміла я. – Сам пішов від Вас? Чи як це розуміти?

– Та ні! Пішов, назавжди. Я накрила вечерю: котлетки і все таке. А потім він запивав компотом з вишень й кісточкою подавився. Почав кашляти й посинів, а коли приїхала швидка - вони лише написали довідку про смерть. Господи! Як же я буду тепер жити? – голосила моя перша клієнтка.

– Сподіваюсь, що довго й щасливо! Перепрошую, – посміхнулась я й згадала вислів: перший млинець завжди грудкою. Я відключила зв’язок та задоволено зітхнула. Ця звістка була кращою за будь-яку комісію.