Олеся Лис - Таємниця Еванжеліни, Олеся Лис

Розділ 22

— Що там у вас трапилося? — питаю, відпиваючи ароматний чай.

На щастя я вчасно помітила цього дрібного диверсанта, і очистити сходи від клею не склало особливих труднощів. Ми встигли за кілька секунд до приходу Ліни з тацею. Я відразу її відіслала за додатковим прибором, бо Сет хоч і запевняв, що не голодний, але я знаю цих хлопчаків. Ростуть, як на дріжджах і завжди не проти додатково поласувати солодким пиріжком або печивом.

Ось тепер, запхавши в себе величезний шматок булочки з ванільним кремом і насилу ворушачи язиком, це чудо намагається мені щось відповісти.

— Ти прожуй спочатку, — пирхаю. — А потім кажи.

Швидко ковтає (я серйозно побоююсь, аби не вдавився, але обходиться) і запиває його какао.

— Вона погана! — припечатує.

— Просто погана?

— Так. Погана.

Ставлю чашку на стіл й уважно вдивляюся в його обличчя.

— Сет... Вона робить боляче? Тобі чи Гленну… — обережно ставлю наступне питання. У серці тривожно поколює. Раптом, вона підіймає руку на хлопців, коли ніхто не бачить. А вони ще ж зовсім малі, не можуть протистояти дорослому й захиститися.

— Ні, — поспішно мотає головою.

Якось занадто поспішно, але я вірю. Розумію, щось приховує. Але не побої. І видихаю з полегшенням.

— Вона мені просто не подобається. Ні мені. Ні Гленну.

— Любий, це зрозуміло, — проводжу рукою по його неслухняним кучерям, прибираю пасмо волосся, яке спадає на очі. — Сесілія нова людина, зі своїми звичками та манерами. Вона не може так відразу сподобається. Ви ж звикли до Ілін… Але це тимчасово. Ілін стане краще, вона повернеться. А про Сесілію всі забудуть.

Сет хмуриться, відкладає свою недогризену булочку.

— Гадаєш, я несправедливий? Поганий, що так про неї кажу?

Ображено шмигає носом.

— Ні, ні в якому разі! — хапаю його за руки. Роблю так, щоб наші очі зустрілись. — Послухай мене! Ти не поганий, тому що це відчуваєш. Твої почуття можуть бути різними, але це не робить тебе гіршим! Я також їх відчуваю. Кожна людина відчуває і має право на позитивні й негативні емоції. Це природно. Мені теж хтось може не подобатися з якоїсь невідомої причини. Відразу. Буквально з першого погляду, але це не означає, що я погана. Правда це й не означає, що ця людина погана. Ми просто не підходимо одне одному.

— І що тоді робиш?

— Намагаюсь якомога менше з нею перетинатись… Знаєш, адже люди не дурні. Вони відчувають якусь антипатію і не наполягають на спілкуванні.

— Але я не можу…

— Не можеш…

— І я її не люблю. І не буду любити!

— Звісно. Ти не зобов’язаний. Ти взагалі нікого не зобов’язаний любити, якщо він тобі не подобається. Це твоє право… 

Сопить, як ображений їжачок.

— А вона каже, що повинен. Що вона тут надовго.

Підтискаю губи.

— Гадаю, вона помиляється. Ілін ніхто не звільняв. Ми її любимо. Можливо Сесілія розраховує на постійне місце, але все ж її взяли тимчасово. Впевнена, твій тато з’ясує це питання. Якщо вона тобі не подобається, її ніхто не залишить.

Ці слова заспокоюють Сета, і апетит до нього вертається повною мірою. Не встигаю кліпнути, як булочка зникає. А маленька долонька хапає наступну.

— А тепер розкажи мені, чому ти поліз на дерево, — приголомшую наступним питанням.

Сет, соромлячись, опускає очі.

— Не бійся. Я просто хочу зрозуміти. Ти ж розумний хлопчик, а таку дурницю втнув. На тебе геть не схоже. Чому?

Супиться, але врешті розкриває правду.

Виявилося, що гидка Сесілія змусила його прочитати абзац із підручника, який дав майстер Дугі (до речі, на прохання самого вчителя). І Сет, як завжди, вивчив його за пару хвилин. Няня звісно ж не повірила. Він образився і замість того, щоб розповісти параграф, поліз на дерево. Там я їх знайшла.

— Тільки не свари мене, будь ласка. Мені тато вже пояснив, де я був неправий, — дивиться спідлоба.

— Навіть не думала, — хитаю головою. — Впевнена, ти сам давно зрозумів, що це був нерозумний і досить необачний вчинок.

— Еге ж, — вовтузиться на стільці. — Тільки я справді відчуваю, що Сесілія не та, за кого себе видає. Вона пускає всім пил в очі, але мене не проведеш. І бісить, як вона посміхається, варто тільки татові зайти у нашу з Гленном кімнату.

― Добрий день, лерд Емерей, ― перекривлює тоненьким голоском Сесілію. Навіть підхоплюється, щоб зробити кніксен. Схиляється так низько, що якби був дівчиною в сукні, вміст пазухи вивалився б назовні. І так натурально кліпає довгими віями, що мої губи починають тремтіти. Ледь стримуюсь, щоб не посміхнутись. 

― Бісить! ― плюхається знову на стілець.

Надимається, як маленьке совеня.

— Гаразд, любий, я обіцяю, що придивлюся до неї уважніше, — кусаю себе з внутрішньої сторони за щоку, щоб не сміятись. Образ Сета в ролі Сесілії досі перед очима. Пародист з нього просто відмінний.

Чесно кажучи, мене теж терзають неоднозначні почуття. Сет досить прониклива дитина, і цілком міг щось відчути за допомогою тієї самої інтуїції. Головне зрозуміти, що саме і наскільки воно небезпечне.

Погляд падає на настінний годинник. І я здивовано вигукую:

— Ой, ти подивися котра година! У тебе ж заняття повинні за п'ять хвилин розпочатися.

— Точно! — ляскає себе по лобі. Похапцем запихує в рота два печива, і третє суне в кишеню. — Хоч майстер Дугі не буде сварити, але розповість татові.

— Еге ж, — підтакую.

— Вибач, Ево, що тільки на трішки склав тобі компанію. Я б довше…

— Не переймайся! — махаю рукою.

— То я побіг?

— Біжи, — гмикаю.

Ну ось, Сет поскакав вчитися, і мені не завадить також взятися до навчання. А то здібності є, а керувати ними взагалі не виходить. А Еванжеліна це робила з легкістю. Мушу й собі навчитись. Раптом, зупинка часу — умова для знаходження каменю.

Пів години соваюсь, надуваюсь, махаю руками, як вітряк, клацаю пальцями й задушевно дивлюся на предмет, який хочу заморозити. Але нічого не відбувається.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍