Андрій Анатолійович Кокотюха - Вигнанець і чорна вдова

Апаш почухав потилицю.

— Кажи, як додумався, — мовив нарешті.

Чечель зиркнув на штоф, знову утримався.

— Сходи.

— Які сходи?

— Рипучі. У баронському замку, — зручніше вмостився Платон. — Я тобі зараз повну картину намалюю. Далі — фрагмент, якого до останнього не бачив. Тієї ночі, коли фон Шлессера отруїли, випав сніг. Хай на ранок почав сходити. Проте слідів на снігу не було, крім собачих. Псина в маєтку злюча, дог Карло, визнає тільки своїх. Челядь не садить його вночі на ланцюг, бо до всіх звик. А пес не гавкав. Отже, ззовні вбивця прийти не міг. Навіть якби хотів — пройти всередину замку можна лиш через двір. Хоч із фронту, хоч із тилу — Карло почує. Мій висновок: убивця був у будинку від початку.

— Мудро, — погодився Апаш.

— Хтось із слуг? Не смішно. Ні, в теорії — можливо. Аби не одна обставина, Саво Петровичу. Барон взяв отруту з рук того, кому довіряв безмежно. Я сам подавав йому мікстуру. Від мене, людини, яка в замку вперше, він небезпеки точно не чекав. А так ліки завжди давали або лікар, якого того дня у замку не було, або Марія, сам бачив. Тим більше: серед ночі, коли жінка поруч, навіщо гукати прислугу, яка мешкає на першому поверсі, в окремому крилі?

— Звучить правдиво.

— Але! — Платон подався вперед. — З тим самим успіхом отруту батькові міг подати хтось із дітей. У замку були Василь-Базиль і Варвара. Кімнати обох — на другому поверсі. Я спав у барлозі молодшого. Серед ночі прокинувся, бо почув рип, хтось проходив повз мої двері, спершу в бік баронової спальні, потім назад. Притому сіпнули ручку дверей, ніби хотіли переконатися: я сплю. Спальня Марії — далі, біля чоловікової. За логікою, вона не могла пройти повз Маркову кімнату. І знову але, Саво Петровичу! Якраз Марія й могла, адже сама затягнула мене в свою гру. Принаймні, тоді вона так само була в мене під підозрою.

— Язика прикуси.

— Бу-ла, — повторив Чечель по складах. — Кожен із трьох мав мотив. Діти ще й могли змовитися проти мачухи. Я блукав у трьох соснах, між трьома потенційними на той час убивцями. І тут, як казав Архімед, — еврика! — Платон стукнув кулаком по столу, вирішив більше не стримувати себе, хлюпнув зі штофа, махом випив, крекнув. — Почув я випадково: риплять не тільки мостини підлоги на другому поверсі. Сходи, що ведуть на нього, теж риплять! Таким чином, Саво Петровичу, вбивця міг піднятися з першого поверху! А вийти до сходів краще з того крила, де оселився Нікола Садовський! Мій друзяка — баронова довірена особа! З його рук той міг взяти й напевне брав ліки! Управитель дав хазяїну ціанід у пляшечці! Перед тим, проходячи повз мої двері, мимоволі вирішив переконатися: його планам ніхто не загрожує! Вуаля!

— Все? — глухо спитав Апаш.

— Майже. Про вбивцю з першого поверху тоді було лиш припущення. Аж поки Марію хтось не виманив із замку листом. Анонімну погрозу навмисне писали почерком, який неможливо впізнати. Руку управителя барон знав не гірше, ба навіть краще, ніж руки дружини й дітей. Садовський часто навідувався в київську контору. Йому нічого не вартувало змайструвати й відправити першого листа. Кинувши тінь на Марію — хазяйку, — Нікі за дорученням барона сам знайшов і привів у дім приватну особу. Не знав, звісно, що то буду я. Та його планам це не завадило. Бо наступний крок — другий лист. — Чечель давно не був таким упевненим у своїх словах. — Задум той самий. Баронові діти Садовському довіряли. Не знаю ще, з чим підкотився того дня до Василя й Варвари. Нема сумніву в іншому: і він, і вона запросто взяли з його рук отруту. Старший спадкоємець — алкоголік, для нього взагалі не треба шукати приводу. Донька — ще та дамочка, її теж не треба вмовляти ковтнути келих шампанського. Одним ударом Садовський вивів із гри не двох — трьох. Думаю, дочекався Марію біля тіла Варвари. Скористався тим, що здивувалася, побачивши там його. Вдарив, вона знепритомніла. Подбав про поліцію. Те, що я опинився на місці, — справді випадковість. І ще більша випадковість, Саво Петровичу, що я відкрив для себе рипучі сходи.

— Тепер підсумуй усе для Апаша.

— Тієї ночі в замку було не троє, а четверо ймовірних убивць. Двох із них нагла смерть забрала в один день. Третя — чорна вдова з поганою репутацією, яку сам Бог велів звинуватити й судити. Другий анонімний лист ставить усе на свої місця. Марія не мала змоги послати його з поштового відділення на залізничному вокзалі. Штемпель на конверті вказує: його відправили, коли Марія була в замку. А Садовського тоді в замку не було. Він кілька днів у справах у конторі. Живе в готелі, як завжди в таких випадках.

— З чотирьох лишився один.

— Правильно міркуєш. Нема більше варіантів. До всього Садовський, наскільки я зрозумів начальника поліції, готовий свідчити проти мене на слідстві й у суді. Він знає мою сумну історію. Аби втопити мене, не слід робити занадто різких рухів.

Апаш важко хлопнув себе руками по колінах.

Важко підвівся.

Розправив плечі, потягнувся до хрускоту в суглобах.

— Садовського припруть сюди ще до ранку.

— Ні.

— ЩО?

— Головне забув. Ми обоє вже знаємо як. Я довів хто. Лишилося взнати навіщо.

— Почнуть різати ремені — скаже.

— Збреше, Саво Петровичу. Брехатиме, аби припинили терзати. Його треба приперти мотивом, залізним. Тоді й різати не доведеться. — Чечель теж підвівся.

— Апаш би його вже різав, — мовив бандит. — Та діло глаголиш, Плато. Як притиснемо?

Платон склав план ще в камері, просто так, аби чимось зайняти голову.

— Трудитися доведеться.

— Є кому.

І Чечель розважливо повів далі.

Розділ 26

Сажотрус існує

Хай тимчасовий. Хай за інших обставин Платон, не вагаючись, надягнув би на Апаша кайданки, щойно побачивши, навіть не заговоривши. Хай не мав ілюзій щодо його намірів. Хай визнавав: не справедливість рухає Апашем — пристрасть, дивна й сліпа, проте зрозуміла, коли мова про таких типів.

Але це — не пошук виправдання.

Чечелю не подобався Апаш, дратував Митя Більмо, бісили босяки, готові різати