Юлія Феліз - Ти мене не знаєш, Юлія Феліз

Глава 23

Богдан

Я дивився у вікно своєї спальні, спостерігаючи, як яскраві відтінки призахідного сонця розфарбовують небо в помаранчеві та рожеві кольори. Слухав віддалені звуки розмови мами з вітчимом і важко зітхнув, знаючи, що тихий вечір ось-ось буде зруйнований жахливою вечіркою. Я наміривався проігнорувати наказ вітчима і не піти, але благальний погляд мами змусив зціпити зуби і підкоритися.

Це була не просто вечірка, це був ювілей партнера вітчима, пишний захід, з сотнею поважних гостей та вимушеними люб'язностями. І цього року, на превеликий мій жах, вітчим наполіг на тому, щоб я був присутній.

Я глянув на себе в дзеркало з відразою, скорчив гримасу, поправляючи комір сорочки. Хрустка тканина задушливо прилягала до шкіри, я мріяв змінити її на улюблену толстовку та джинси. Але вітчим чітко дав зрозуміти, що про повсякденне вбрання не може бути й мови в такому випадку.

Коли я вийшов у вітальню, аромат маминих парфумів наповнював повітря, змішуючись із запахом свіж квітів. Вона стояла біля великого дзеркала, її елегантна сукня мерехтіла в тьмяному світлі передпокою.

— Богдане, любий, ти виглядаєш неперевершено, - вигукнула вона, її голос тремтів від хвилювання.

Я примусив себе посміхнутися, приховуючи внутрішнє роздратування. Я не міг зрозуміти, як його мати може бути такою щасливою, ідучи на той ювілей, де всі розмови чоловіків будуть про бізнес і відкати, а жінки хвалитимутся дорогим вбранням і фотографіями з теплих морів і засніжених гір. 

До нас приєднався вітчим,  строгий костюм підкреслював його імпозантну статуру.

— Ходімо, не кожен день випадає нагода поспілкуватися з такою поважною компанією, - сказав він, поплескавши мене по плечу.

Я втримався від бажання відмахнутися від дратівливогоо жесту, під шкірою закипала лють. Я ніколи не почувався комфортно в присутності вітчима, завжди відчував себе чужим у його домі. А коли він удавав, що в нас чудові стосунки, мене це просто бісило. Мама ж просіяла від ідилічної картинки, що намалював вітчим. Отак за кілька секунд він зробив жінку щасливо. Чортів маніпулятор!

Неохоче я пішов за матір'ю та вітчимом до машини, передчуття нудного вечора тяжко давило на плечі. Коли від'їхали від парадного, я втупився у вікно, мовчки відраховуючи хвилини до того моменту, коли зможеу вирватися із задушливої атмосфери вечірки і хоч пару годин погуляти з Нікою.

Шикарний ресторан в самому центрі міста освітлювалася каскадом мерехтливих вогнів. Коли ми увійшли до великої зали, одразу ж опинилися у морі незнайомих облич, на кожному з яких була  маска фальшивої ввічливості. Я натягнув  нещиру посмішку, і приготувався до  обміну вимушеними люб'язностями з гостями.

Протягом усього вечора я безцільно дрейфував у натовпі, думки були на іншому кінці міста, далеко від поверхневих розмов, які мене оточували. Хотілося втекти, опинитися поруч із Нікою. В якусь мить це бажання стало таким нестерпним, що я вийшов на вулицю і написав їй повідомлення.

“Що робить моя гаряча дівчинка?”

Натиснув “надіслати” і знітився. В цьому дурдомі мізки в мене геть поплавилися. Написати Ніці таку дурню. Вона подумає, щоя схиблений. Хотів скасувати відправку, але Ніка вже прочитала і друкувала відповідь.

“Лежить у ліжку і думає про свого хлопця”

Я почухав потилицю. Не очікував, що вона підтримає гру. Вечір в цьому барлозі може бути не таким і нудним, якщо в тебе є гарна компанія.

“А що саме ти про мене думаєш?”

“Що дуже хочу, щоб ти лежав поруч зі мною”

“Все залежить від тебе. Я готовий, ти же знаєш”

“Мені завтра рано вставати. Добраніч”

І все? Так швидко. Я розчаровано зітхнув. Ніка розбурхала мою фантазію і зникла. Навіть вимкнула телефон, бо горіло повідомлення, що абонент не в мережі. А в моїй уяві крутилися картинки з імовірним закінченням вечора, якби Ніка наважилася поговорити з матір’ю. 

Я вирішив ще постояти, щоб остудити голову, але моє усамітнення перевав вітчим. Він був не однин. Високий чоловік, з сивиною на скронях тримав у руках келих. Вітчим дістав сигарету і підкурив. Так, поганий знак. Він курить лише тоді, коли нап’ється. Більше нічого не видавало його стану, навіть язик не заплітався.

— Подобається вечірка, Богдане? — запитав він, у його тоні була фальшива приязність.
Я стримався від бажання закотити очі, Моєму розчаруванню не було меж. Отже, знову розігруватиме роль доброго татуся. Дзуськи, я сьогодні не в гуморі, підігрувати не збираюся.
 — Не дуже, — коротко відповів я із відтінком призирства в голосі.
Посмішка вітчима миттєво зникла, змінившись виразом ледве прихованого роздратування.
 — Знаєш, Богдане, тобі не завадило б ще трохи постаратися бути ввічливим, — дорікнув він поблажливим тоном.
Я ощетинився від цього натяку і миттєво спалахнув.
 — А що саме ти пропонуєш мені зробити, га? Прикинутися, що насолоджуюся безглуздою балаканиною й нещирими компліментами? — я підвищував голос із кожним словом.
Обличчя вітчима спохмурніло, його терпіння урвалося. Чолов’яга з келихом кашлянув у кулак і відійшов, але не надто далеко. Настільки, щоб чути нашу розмову.
— Стережись свого тону, юначе. Я не потерплю неповаги, — гнівно проричав.
Я стиснув кулаки, лють кипіла у венах, погрожуючи прорвати шкіру.
— Неповага? Ти хочеш поговорити про неповагу? Як щодо того, як ти ставишся до моєї матері, га? Наче вона якийсь трофей, який можна виставляти напоказ на цих дурних вечірках! — вигукнув тремтячим від емоцій голосом.
Очі Винниченка звузилися, вираз обличчя був холодним, і нічим не  видавав кипучого сум'яття, що вирувало всередині. Це було моторошне видовище. Я знав, це затишшя перед бурею. Зараз, на людях, він намагається тримати себе в руках, та коли ми приїдемо додому, крижана маска спаде і я побачу справжнього Сергія Винниченка.
— Ти не знаєш, про що говориш, Богдане. У нас із твоєю матір’ю цілком щасливий шлюб, — заперечив він. 
— Так, правильно. Скажи це незліченним суперечкам, які я випадково почув. Думаєш, я не знаю, що вона плаче вночі? Ти можеш обдурити всіх своїм бездоганним виглядом і вишуканими манерами, але ти не можеш обдурити мене, — виплюнув слова, що сочилися отрутою.
Обличчя вітчима скривилося від люті, очі забігали перед моїм звинувачувальним поглядом.
— Як ти смієш так зі мною говорити? Ти не що інше, як невдячний нахаба, який завжди створює проблеми,— кипів він. 
— Можливо, якби ти насправді піклувався про когось, окрім себе, ти б побачив, що я просто намагаюся захистити свою матір від страждань, — заперечив я. Голос був рівним, незважаючи на бурхливі емоції, що вирували всередині. Я відчув, що переміг. Сьогодні останнє слово за мною, а йому залишається лише стояти, вирячивши очі і хапати ротом повітря. Шах, пане Винниченко, ще не мат, але і він не забариться.
З цими словами я круто розвернувся і кинувся геть. Змішавшись з натовпом, я шукав маму, але її ніде не було. Я хотів якнайшвидше піти, але не міг не попередити її. Доведеться писати смс, бо залишатися тут більше не міг. 
Мені негайно потрібно вийти на свіже повітря. Треба побути в тиші, шоб приборкати емоції. Хоч розмова з вітчимом далася мені нелегко, я пишався собою, відчував задоволення від того, що нарешті сказав свою правду, незважаючи на наслідки. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍