Юлія Феліз - Ти мене не знаєш, Юлія Феліз

Я вийшов із задушливої зали, і свіже морозне повітря миттєво охолодило моє розпашіле обличчя. Через деякий час зрозумів, що безцільно блукаю вулицями, в голові — абсолютний вакуум. Звісно, висказати вітчиму, що я про нього думаю — сміливий вчинок, але тепер я зіткнувся з наслідками імпульсивного спалаху. Повівся як ображений підліток, і тепер потрібно придумати, що робити далі.

 Про повернення до квартири вітчима не могло бути й мови. Єдиною людиною, до якої я міг звернутися за підтримкою, був Кот, мій найкращий друг. Він завжди був поруч зі мною, у важких ситуаціях, і я знав, що він зрозуміє мене і підтримає. Не вагаючись, дістав телефон і набрав номер Кота.

— Я можу приїхати просто зараз? — відразу перейшов до діла. Нам не потрібно дотримуватися етикету, щоб розуміти один одного. — Мені треба перекантуватися деякий час.

— Звісно, друже. Приїжджай, коли захочеш. Я на місці, — заспокійливий голос друга підбадьорив мене. Я не один, отже не пропаду. Разом ми придумаємо, що робити далі.