Михайло Юрійович Відейко - Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н.е. — ІХ ст.)

Водночас існували уявлення про потойбічне життя, пов’язані з містеріальними посвятами. Тобто разом з еллінами, що поділяли загальні устої, невеликий відсоток громадян чекав після смерті не переходу в Аїд, а достойного життя разом з богами. Вважається, що з такими релігійними течіями, а також єгипетськими релігійними впливами, вченням орфіків, був пов’язаний розвиток ідеї про життя душі в потойбічному світі, де відбуваються суд і покарання. Такі зміни відбулися ще у V ст. до н. е. Перед тим побутувало уявлення про присутність померлого на місці поховання: він їсть і п’є, вмивається (приймає узливання). На першому етапі померлий — залежний від своїх родичів, їхнього виконання ритуалів, годування і узливання, а не від своїх вчинків за життя. Небіжчик був втілений в образі поховального пам’ятника, стели чи поховальної вази, які встановлювали на могилі, а для вшанування на свята мили і прикрашали. У такий спосіб він ототожнювався з місцем поховання.

Єдина справа при житті, що забезпечить спокійну смерть — виховати або всиновити спадкоємця, який буде зобов’язаний доглядати могилу, а отже — померлого в ній. Добре доглядання могили, поминальні ритуали та витрати на них були покликані забезпечити спокійне потойбічне життя небіжчику. Натомість сам померлий мав віддячувати за турботу: захищати родичів, посилати успіхи або допомагати у кожній повсякденній справі. На цьому і ґрунтувався культ предків.

Могили перетворювалися на місця паломництва членів родини, їхніх нащадків, усіх кревних родичів і всиновлених. Із часом місце ставало більш важливим, ніж далекий у часі предок. Якщо вшанування могили і її власника давало якісь успіхи для членів родини, до культу предка (тобто культу могили) голова роду міг допускати інших. Високий соціальний статус родини доповнював значення культу могили її предка для поліса. Так відбувалася героїзація предка. Культи, пов’язані з піклуванням про могили, також могли допомагати общині збільшувати кількість земель за рахунок тих, що розташовувалися на територіях, прилеглих до могил або святилища.

За зміни політичної ситуації в Греції — тривалих воєн на далеких землях, заснування колоній — відбулися зміни в релігійних уявленнях. Адже релігія залежна від умов життя, коли вони змінюються — виникають нові потреби, нові форми релігії. Віддаленість від місць могил предків, наділених функціями покровителів, призвела до уявлень про відокремлене життя померлого-охоронця від тіла, похованого в зовсім іншому місці. Це було підставою для героїзації не лише видатних померлих, а й простих громадян їхніми живими родичами.

Героїзований предок зображувався бенкетувальником на своєму надгробку. Ці надгробки подібні до рельєфів із зображеннями «апофеозу» бога-героя Геракла, Діоніса та інших богів (напівлежачи під час бенкету). Перехід від одних уявлень до інших, як і будь-які зміни у віруваннях, не міг бути раптовим і всезагальним. Більш властиві для нових життєвих умов уявлення поступово передавалися від родини до родини, закріплювалися в поколіннях і лише тоді відображалися в ритуалах. Різні погляди на життя після смерті могли накладатись, співіснувати ще протягом тривалого часу.

Зміни в уявленнях про потойбічне життя видно на прикладі некрополів Причорноморських міст: в елліністичний час майже зникають поховання у скорченому стані, збільшується кількість інвентарю, покращується його якість. З ідеєю героїзації, близької до уявлень про душу, пов’язані саркофаги у вигляді храму, надмогильні знаки у вигляді стел, близьких за формою до храму, що перетворювали могилу на місце перебування вже душі, а не тіла. Уявлення про окреме існування душі після смерті лягли в основу релігій, що торк­нулися грецького суспільства у наступні століття.

Вірування кельтів

Геннадій Казакевич

Інформації про релігійні та міфологічні уявлення кельтів у давніх писемних джерелах на перший погляд збереглося чимало. Це і свідчення еллінських та римських авторів, і виявлені археологами зображення божеств, і навіть записані за середньовіччя ірландські саги. Усі вони нібито говорять про одне й те саме, однак окремі фрагменти інформації настільки розпорошені у часі та просторі, що скласти з них цілісну картину дещо складно.

Античні автори, звичайно, були найраще обізнані з віруваннями кельтів, однак вони не намагалися розібратися у них, лише прагнучи пояснити своїм читачам світ кельтських богів (у міру своєї з ним обізнаності) на знайомих їм прикладах. Як, зокрема, зробив це Юлій Цезар: «Більше за все вони [галли. — Г. К.] вшановують Меркурія. Він має більше за усіх інших богів зображень; його вважають винахідником усіх мистецтв; він також вважається вказівником доріг і проводирем під час подорожей; вважають також, що він дуже сприяє наживі грошей і торговельним справам. Також вони вшановують Аполлона, Марса, Юпітера і Мінерву. Про ці божества вони мають приблизно такі ж уявлення, як інші народи: Аполлон виганяє хвороби, Мінерва навчає початків ремесел і мистецтв, Юпітер має верховну владу над небожителями, Марс керує війною».

Цезар згадував також про міфічного першопредка галлів, якого він називає іменем римського бога смерті Діс Патера. Зі свого боку римський поет Лукан подає аутентичні імена кельтських богів: Тевтатес, Тараніс, Езус. Імена перших двох походять від тих самих кельтських слів, що й давньоірландські tuath, «плем’я», та torann, «грім», відповідно[30].

На підставі цих та деяких інших свідчень було б вкрай спокусливим вибудувати певний кельтський «пантеон», де кожному богу була б притаманна певна функція. Однак зробити це неможливо. Епіграфічні пам’ятки, представлені лаконічними написами-посвятами з Галлії рубежу ер згадують уже декілька сотень імен різних божеств.

Зображення кельтських богів з’являються порівняно пізно, адже антропоморфізація божеств (набуття ними людських рис) відбувалася поступово. Принаймні, у першій половині ІІІ ст. до н. е. ватажок кельтів Бренн під час нападу на Елладу та Македонію був спантеличений і тим, що місцеві зображували своїх богів у людській особі. Проте напередодні або одразу після римського завоювання кельти вже розпочали створювати зображення богів у людській подобі й з атрибутами, які певною мірою роз’яснюють вірування у них.

Так, галльського Суцелла (і.-є. *su, «добре», та *k’el «вдаряти») зображували з молотом на довгому руків’ї, що є типовим для образу громовержця. Зображення деяких богів та богинь з колесом вказує на їхній зв’язок із солярним міфом. З уявленням про плодючість природи асоціювався Цернунн, якого зображували з оленячими рогами в оточенні диких звірів або змій. Поширеними є зображення богинь з рогом достатку або іншими символами плодючості. Деякі божества постають разом із тваринами, найчастіше з вепром, биком, птахами тощо. Мав поширення Епони (від кельт. *epos, «кінь») — богині плодючості, яку зображували у супроводі коней.

Загалом кельтські божества мали (на відміну від еллінських та римських) малоспеціалізований характер, хоча їх все ж таки поділити на певні категорії. Баррі Канліфф загалом слушно писав про те, що структура світу кельтських богів мала у своїй основі уявлення про бінарну опозицію, де божества, пов’язані з чоловіком, племенем, небом та війною протистояли божествам, пов’язаним з жінкою, місцевістю, землею та плодючістю[31].

Уявлення стосовно протистояння солярного та хтонічного божеств — одне з найпоширеніших у всіх міфологіях світу. У більшості індоєвропейських народів воно знаходить прояв у міфі про боротьбу солярного бога (громовержця на колісниці) з хтонічним демоном (найчастіше у вигляді велетенського плазуна), який вкрав і заховав у глибини землі або води сили плодючості (небесні світила, худобу, жінок). Перемагаючи демона, громовержець установлює світоустрій.

Варіацією цього мотиву