Дарина Міс, Уля Сер - Контракт на любов, Дарина Міс, Уля Сер

Глава 24

Емілія

Христина?! Вона ж Кріс. 

Серйозно? Мої очі не брешуть мені, і я дійсно бачу те, що бачу? 

Я готова була до будь-якого розвитку подій, але і подумати не могла, що надокучлива, нудна та самовпевнена стерва виявиться тою, з ким Денис вирішить пов'язати своє життя та «постіль». 

Так, вона все ж добилась свого, "кохання всього її життя" не просто поруч, як це було в компанії, тепер він тримає її за руку. І чому мені від цього так гидко? Ми закінчили все ще два роки тому, а відчуття ніби мені щойно плюнули в душу. 

Так, в нас були недомовки, ми не змогли закінчити все як нормальні люди, але все ж... Чому так важко?

Я б зрозуміла, якби на її місті стояла якась інша дівчина. Але Христина зовсім не підходить Денису. Вона не те що його протилежність — їхній дует викликає сотні питань. 

 

Денис

Я готувався, я чекав цей вечір, але те що я побачив вибило мене з колії. Невже у цьому клятому місті лише один заклад? І чому саме сьогодні?

За останні два роки ми з Емілією навіть не перетинались. Зовсім, жодного разу. 

Чи хотів я пережити таку "випадкову" зустріч? Важко відповісти. 

Однозначно я хотів побачити її, або хоча б дізнатися як вона, чим живе, але точно не так. Цей день надто важливий аби зіпсувати його. І цього не повинно статись.

— Любий, ти нервуєш чи що? Це ж не перша, і далеко не остання зустріч, охолонь, — Христина торкається моєї руки і посміхається. — Я зможу допомогти тобі тільки тоді, коли ми будемо вдома. Хоча, якщо хочеш, то і тут можу допомогти тобі розслабитися, — її рука торкається бедра. Шкода, що вона не здатна звабити мене так легко. 

Моє тіло ніяк не реагує. Востаннє воно реагувало лише на дотики однієї людини, яка зуміла розбити моє кам'яне серце.

Кріс продовжує щось говорити, але я вже не поруч думками. Мої очі зосередженні на Емілії. Але вона просто стоїть, наче чекає на когось... Хоч в грудях і болить, але сила її краси здатна звести з розуму будь-кого. І видно я також є в цьому списку, бо очі відвезти неможливо.

З думок мене витягнув офіціант. Поки я робив замовлення до столу хтось підійшов.

— Доброго вечора, партнери! — цей голос я не забуду ніколи. Це вона...

— Партнери? З тобою? Яка нахальна персона. З якої нори ти вилізла на цей раз? - Ох, ця Кріс. Всуне свій п'ятачок скрізь, де треба і не треба.

— Так, саме партнери. Чи ви навіть не маєте уяви з ким підписуєте контракти? — запитує Еміра, а я сиджу, наче той дурень. Про який контракт вона каже? Про що говорить це дівчисько? - Денисе Андрійовичу, нам з вами працювати не один рік, а ви навіть не бажаєте привітатись? І будьте ласкаві, заспокойте свою подругу, її манери не відповідають правилам таких закладів. І так. Забула представити. Це мій колега, прекрасний спеціаліст в плані маркетингу та менеджменту, просто знахідна, а не людина — Олександр Давидович. Він більшу половину життя прожив у Англії, тому логічно, що звик до імені Алекс. Як буде зручно, так і звертайтесь, — колишня так щиро посміхається цьому Олександру, що мені гидко стає. 

— Так, радий знайомству. Ім'я Алекс настільки приїлось, що мені надто важко сприймати інші звернення, — Алекс кидає в мій бік декілька поглядів, і мені не відразу доходить все. 

Але після цих слів все як в тумані. АЛЕКС!? Той самий, чи мені відшибло мозок? Мерзота, яка простягала руки до моєї Емілії у ресторані, коли ми були у відрядженні в Німеччині? Стоп! Моєї варто викреслити.

І тепер вона називає його "просто знахідкою"? Що за лицемірство...

— Так, дуже раді знайомству, — промовляю, не зводячи погляду від жінки, що розбила мені серце. 

Саме тому далі я роблю одну необдуману річ. Я спокійно встаю та підходжу до Емілії.

— Ми можемо відійти на декілька хвилин? — запитую, незважаючи на те, що декілька пар очей не зводять з нас своїх поглядів. 

Мене не хвилює ні Христина, яка починає зводити мене з розуму. Ні, тим більше, цей Алекс. 

— Не думаю що в цьому є необхідність, — я бачу, що Емілія вагається, але мені це зараз потрібно. 

— Будь ласка, Емі...

 

Емілія

Як я давно не чула ось це Емі... Так як промовляв це Денис, не казав більше ніхто. 

Це змушує заспокоїтись, повернутись в день, коли все почалось, але ненадовго. Бери себе в руки Емі. Просто розмова і все.

— Добре, —  відповідаю коротко і прямую на терасу.

Поки ми йшли я прокручувала мільйони варіантів, але до купи скласти не виходило. Що я можу сказати йому? І що скаже він? За весь цей час я навчилась жити без нього, але зараз Денис знову увірвався в моє життя, наче той буревій. Це непокоїть мене, адже важко бути сильною поруч з ним. 

—  Знаєш, ти зробила такий вдалий вибір. Твій колега дійсно та людина, яка заслуговує на твою увагу, — каже, і ніби сміється наді мною.

— Ти зараз серйозно? Минуло два роки з нашої останньої зустрічі, і це єдине що ти хочеш сказати? Розкретикувати людину з якою я працюю? — я розумію його реакцію, але стримувати себе не хочу. 

— А що я ще можу сказати тобі, Емі? І що можеш мені сказати ти? — Денис просто дублює мої думки, і це дивно. 

— Ну, я напевне почну з привітання. Ти одружився, це точно заслуговує уваги, — посміхаюсь, але це дається надто важко. Ніби хтось приставив до горла ніж, і я відчуваю його холод. 

Його очі, що вивчають моє обличчя, викликають тремтіння в усьому тілі. Як зупини це божевілля?

— Це знущання якесь, — він опускає голову, а його руки занурюються в волосся. Цієї розмови він точно хотів уникнути. — Послухай, це довга розмова, і її точно не варто проводити зараз.

— Тобі не потрібно нічого пояснювати, простого "дякую" буде цілком достатньо. Я привітала, тобі стало приємно, і ти подякував. Саме так спілкуються нормальні знайомі люди, — знизую плечима, а чоловік криво посміхається. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍