Аріна Вільде - Не чужі, Аріна Вільде

Глава 31

У першу секунду я застигаю від несподіванки. Збираючись сьогодні до Леонова, я вже точно не розраховувала на поцілунки та на ініціативу, яку проявляє він.

Мене обдає терпким запахом цигарок та алкоголю. Він п’яний. Ймовірніше за все, навіть не усвідомлює, що робить. Можливо, навіть плутає мене з Альоною.

Коли я нарешті приходжу до тями, то щосили впираюся долонями в його груди, намагаючись відхилитися. Але сили не рівні. Він навіть не відчуває мого опору. Я скиглю, мої очі розширюються від жаху.

Давид цілує мене з натиском, намагаючись проникнути язиком до рота. Пекуча ненависть і божевільна залежність переплітаються одне з одним, і я вже не розумію, чого хочу більше — послати його до біса, або відповісти на поцілунок?

Моя куртка розстібнута і його руки з легкістю досліджують моє тіло, пальці жорстко впиваються в шкіру. Але згадка про вчорашнє приниження, а ще те, що всього кілька хвилин тому він був із дівчиною, з якою збирався провести цю ніч — протвережують.

Я нарешті знаходжу в собі сили відштовхнути його. А наступної миті тишу розрізає дзвінкий ляпас.

Очі Давида розширюються від здивування. Ми застигаємо одне навпроти одного. У моїх очах шок.

Він явно не очікував такого від мене. Моя долоня палає, я злякано дивлюся на чоловіка, очікуючи його реакції. Боюся, що зараз він зірветься і вдарить мене у відповідь.

Я дивлюся на зачинені вхідні двері, намагаючись знайти шляхи відступу. Але їх немає. Міцна фігура Леонова загородила мені прохід.

Серце в грудях калатає швидко-швидко. Я вся тремчу. Давид повільно підносить руку до обличчя, не відриваючи від мене палкого погляду своїх диких очей, розтирає щоку. На його обличчі з’являється крива посмішка.

— Яка ти зухвала дівчинка, а вчора тобі все сподобалося, — хрипко промовляє він.

— Не смій до мене торкатися після своєї Альони, — шиплю крізь зуби, відчуваючи, як у венах вирує кров від шалених ревнощів.

— А що, якщо я скажу тобі, що в нас нічого не було? — Леонов нахиляє голову набік, уважно роздивляючись мене, очікує моєї реакції на свої слова.

— Але могло бути. Та і звідки я знаю, правду ти кажеш чи ні? Власне, я прийшла до тебе не тому, — відповідаю глухо.

Клубок у горлі перекрив дихання. Я стою й зачаровано дивлюся на чоловіка, проклинаючи себе за те, що приперлася сюди. А ще за те, що губи так горять від його поцілунку. І хочеться ще.

Попри приниження, попри іншу жінку в його житті — неймовірно хочеться ще! Та що не так зі мною, господи? Кохання така сволота: зламає тебе, на коліна поставить, поб’є, гордість знищить, а однаково дивишся на нього й коліна підкошуються від почуттів. Як же бісить це все. Хвороба, не інакше. Хто б створив таку пігулку, щоб випив — і все: притлумило почуття, викреслило з пам’яті людину.

Давид же, немов відчуваючи, що відбувається в мене на душі, вирішує повністю зламати мою волю. Не відриваючи від мене погляду, знімає із себе куртку з погонами майора та кидає її на підлогу. Потім починає повільно розстібати ґудзики на форменій сорочці. З кожною секундою оголюючи рельєфний торс усе більше й більше. Це збиває з пантелику. А ще наганяє нову хвилю паніки. Та передчуття більшого.

Тягуча солодкість внизу живота не дає мені спокою. Зрадницьки ниє, плутаючи розум.

— Я піду додому, — ковтаючи клубок у горлі, промовляю я.

— Ми ще не закінчили, Лєро, — промовляє Давид, наступаючи на мене.

Я роблю різкий вдих і забуваю, як дихати. Крок назад.

— Щ-що… що ти робиш? — злякано скрикую я, коли між нами залишаються нікчемні міліметри. — Ти п’яний, Давиде. Йди проспися, мені додому час. Батько буде хвилюватися.

Я помічаю, як в очах Давида запалюється гнівний вогник.

— Адже ти хочеш дізнатися, як це буває з дорослими хлопчиками, так, Лєро? У тебе вже хтось був? Або ти таткова донька?

Я мовчки витріщаюся на нього. Мої груди часто підіймаються й опускаються. Дихати нічим. Потрібно йти. Але натомість я зачаровано милуюся кубиками преса Леонова й подумки б’ю себе по руках, щоб не потягнутися до пряжки ременя. Занадто вже спокусливо він зараз виглядає.

— Відповідай, — вимогливо промовляє він, але я лише кліпаю очима, немов дурненька, не пам’ятаючи, яке перед цим було питання.

Страх та передчуття борються одне з одним, намагаючись витіснити супротивника. Я підіймаю погляд на губи Давида.

— Навіщо ти це робиш? — видихаю я, сміливо витримуючи його важкий погляд.

— Що саме? — запитально вигинає він брову, а сам тягнеться до моїх плечей, стягуючи вниз по руках куртку.

— Мучиш мене, — перехоплюю його руки, коли той намагається проникнути під светр.

Він зітхає. В одну мить вираз його обличчя змінюється. Погляд пом’якшується. Мовчання затягується. Тиша б’є по нервах.

— В тебе дійсно з нею нічого не було? — вирішуюся поставити запитання, яке мене хвилює чомусь понад усе.

— Сьогодні ні, — чесно відповідає Давид, а в мене відчуття, немов тисячі гострих голок впиваються в моє серце. У роті з’являється присмак гіркоти.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍