Кріс Тведт - Той, хто вбиває

— Он як! Хто б подумав, що старший інспектор Ґюннар Маркюссен хоч секунду свого часу присвятить турботі про мене!

— Як почуваєшся? — запитала Сюнне.

— Навіть не знаю... Трохи в’ялий.

Сюнне кивнула. Потім ми сиділи, мовчали й сьорбали гаряче какао.

— Вона вчинила... наклала на себе руки? — несміливо порушила мовчанку Сюнне.

— Ти питала Маркюссена?

— Так, але не видобула з нього ані слова.

— Ні, не думаю, що це було самогубство, — тільки й сказав я.

Сюнне не допитувалася про подробиці.

— Може, трохи поспиш, Мікаелю? — озвалася вона, коли ми випили какао.

— Боюся, я не засну.

Сюнне підняла руку, а в ній — затиснуту між вказівним і великим пальцем пігулку.

— Дідрік дав, — мовила вона. — Сказав, що тобі пригодиться.

— Що це?

— Уявлення не маю. Але Дідрік гарантував, що ти заснеш. Ковтни, а поговоримо вже завтра.

Я слухняно запив пігулку водою і пішов спати. Трохи полежав у темряві, усе ще ніби відчуваючи в ніздрях солодкавий запах крові й мертвої плоті, перед очима зринала картина, яку я волів би забути, а потім раптово подіяло снодійне й потягнуло мене в пітьму.

Розділ 51

Ґюннар Маркюссен мовчав, я сьорбав чорну каву, сподіваючись, що ось-ось остаточно прокинуся. На зустріч я спізнився на п’ятнадцять хвилин.

Я вихилив останні гіркі краплини й відставив горня.

— Закінчімо уже з цим!

— Розкажи мені про Геллє Мьорк, — попросив Маркюссен.

— Що ти хочеш знати?

— Усе, що тобі спаде на гадку.

— Уперше ми познайомилися, мабуть, п’ятнадцять років тому, — почав я. — Мали невеличку... пригоду, як то кажуть.

Снодійна пігулка, випита звечора, ще, видно, не вивелася з організму, бо думки мої були в’ялі й неповороткі. Але поступово я розговорився, розмова пішла легше.

Я розповів, як ми відновили наші стосунки і чим усе скінчилося. Маркюссен слухав, занотовував і майже не перебивав. Стрепенувся, аж коли я дійшов до грошей, які Барбара позичила Геллє, підняв голову й здивовано глянув на мене.

— Вона хотіла привласнити шістсот тисяч крон?

— Принаймні на те скидається. Про це я також хотів з нею поговорити.

— А ще про що?

— Не зрозумів...

— По-перше, ти хотів поговорити з нею про гроші. А по-друге?

Я завагався. Не мав бажання признаватися, що Юсеф Мардал і Геллє, можливо, мали інтимні стосунки, і що вона зрадила мені з ним.

— Та... про зґвалтування. Я збагнув, який це був для неї удар.

— Окей, — Маркюссен скоса глянув на мене, ніби не цілком повірив, що я сказав усю правду. — Але навіщо ти заліз через вікно? Я питав про це вчора, однак притомної відповіді не почув.

— Мав погане передчуття. Вона не прийшла на зустріч, і я злякався, чи чогось з нею не трапилося.

— Не зовсім розумію. Ти мав підстави для страху?

— Та ні, прямих підстав не мав, але тривожився, аби вона чогось собі не заподіяла.

Він подивився на мене, ніби не розуміючи, що я кажу.

— Я боявся, що це вона вбила Барбару, — додав я.

— Серйозно?

— Гроші давали їй мотив. Мусиш визнати... Я подумав, вона злякалася, що я про все довідався і донесу на неї, і... — я змахнув рукою. — Але тепер я знаю, як було насправді. Вона не вчиняла самогубства. Її вбили.

Маркюссен нічого не відповів, лише знову напустив на себе пихату міну.

— Як убивця потрапив у дім? — запитав я.

— Це має для тебе якесь значення?

— Вона лежала в спальні гола. Я лише подумав... це міг бути хтось, кого вона знала.

— Підозрюєш інтимний акт перед смертю?

Я кивнув.

— Не схоже. Хоча маємо лише попередній рапорт патологоанатома.

Мені, на диво, полегшало на душі.

— Ми не знаємо, як убивця потрапив усередину, — вів далі Маркюссен. — Можливо, теж через вікно, але ж ти жахливо нацяпав, годі щось побачити. Покійна мала маленьку ранку в районі діафрагми, ніби від кінчика ножа. За моєю теорією, хтось подзвонив у двері, потім на вістрі ножа загнав її на другий поверх, — якусь мить він спостерігав за моєю реакцією, а тоді сказав: — Ми можемо зробити невеличку перерву. Ще горня кави, Бренне?

— Так, дякую, — погодився я.

Маркюссен пішов по каву, я ж сидів, намагаючись позбирати докупи думки. Потер обличчя, відчув під долонею колючу щетину. Уранці забув поголитися.

— Ось, — Маркюссен подав мені повне горня, важко осів на стілець. — Ми перевірили твій мобільний. Поки все збігається з твоєю розповіддю. Ти їй телефонував, а за п’ять днів до її смерті ви обоє обмінювалися повідомленнями.

— Та звісно, збігається! — вигукнув я.

— Ми мусили перевірити. Що ти робив у вихідні?

— Це тоді її вбили?

— Схоже, так.

— Не виходив з дому.

— Сам був?

— Сам. Останні тижні були дуже важкими. Я не мав сили на прогулянки і не мав ніякого бажання когось бачити, — у мені зануртувало роздратування, гостро, зненацька. — Скажи чесно, Маркюссене, ти, справді, вважаєш, що мені потрібне алібі? Я підозрюваний? У такому випадку, мав би мене про це поінформувати!

Він не дав себе спантеличити.

— Ти не підозрюваний. Поки що...

— Поки що? Що це означає?

— Це означає, що я намагаюся виконувати свою роботу. Продовжимо?

Моя злість минула так само швидко, як і спалахнула. Я приречено кивнув.

— Поїхали!

Його дошпортуванням до найменших дрібниць не видно було кінця. Я пожалівся на біль голови, він приніс пігулку, але не здався.

— Проаналізуймо все ще раз, — сказав Ґюннар Маркюссен.

— Ти сказав, що відчинив двері й побачив її у ліжку?

— Так.

— Увійшов до кімнати?

— Я вже казав. Зупинився на порозі.

— Не підійшов подивитися, чи вона, справді, мертва?

— Не було потреби.

— Ти впевнений, що не заходив до спальні?

— Це просто... я абсолютно впевнений, що не заходив, — я потер чоло. — Уже казав, не було жодного сумніву в тому, що вона мертва.

Я заплющив повіки, усе знову спливло перед очима.

— Я... я побачив мотузку. Синю мотузку навколо її шиї.

Ґюнар Маркюссен надовго замовкнув.

— Так, ти її помітив... — нарешті промовив він. — Я просив би тебе нікому цього