Кріс Тведт - Той, хто вбиває

горло, я судомно ковтнув, рот набіг слиною. Цей запах я відчував не раз раніше і вже знав, що не помилився — у будинку я був сам.

Тут не було нікого іншого, у кожному разі нікого, хто міг би мене почути, злякатися чи зрадіти від моєї появи.

Я повинен був негайно покинути дім, а не покинув. Натомість рушив до її спальні.

Двері зачинені. Я поклав руку на клямку, швидко видихнув ротом.

Відчинив.

Побачив її.

Не підійшов ближче, став на порозі. І від дверей бачив більше, ніж достатньо.

Я бачив, що вона гола.

Я бачив, що вона мертва.

І я побачив ще дещо.

Ноги підгиналися. Я спустився сходами, вийшов надвір, не зачинивши за собою дверей, брів стежкою, похитуючись, немов п’яний, якось дочвалав до авта, сів за кермо. Аж тоді вийняв мобільний і зателефонував.

Не на 112 чи 113, ніякої потреби в поспіху вже не було, ніякого сенсу викликати швидку чи поліцію. Я зателефонував Ґюннарові Маркюссену.

— Що? — скрикнув він. — Про що ти кажеш, Бренне? Ти п’яний? Можеш говорити голосніше?

Нарешті до нього дійшло.

— Нікуди не йди до нашого приїзду. І нічого не чіпай, — звелів він.

Я і не збирався нікуди йти, сидів за кермом, дивлячись крізь брудне лобове скло, як сонячний диск на мить завис над гірським хребтом на північному заході, а тоді, наче відважився, хутко пірнув, і весь довколишній світ поринув у тінь.

За якийсь час я почав мерзнути, а потім мені стало млосно. Піт зросив усе тіло, я відчинив дверцята й виблював. Саме тієї миті у вуличку завернув перший патрульний автомобіль, з виском загальмував навскоси переді мною. Молодий констебль з неголеними щоками вискочив з авта.

— Не рухатися! — крикнув він. — Нас повідомили, що тут сталося убивство!

Я підвів голову, глянув на нього, і мене знову вивернуло — жовто-зелене в’язке блювотиння розтікалося асфальтом.

Розділ 50

— Ти топтався по хаті, відчиняв двері, знищив сліди, забруднив місце злочину! Що ти собі, з біса, думав, Бренне? Невже не можна було принаймні вийти тим самим шляхом, яким зайшов, щоб не затоптував сліди на порозі? — докоряв Ґюннар Маркюссен.

Ми сиділи в його автомобілі. Маркюссен, здавалося, ще більше засвинив авто, відколи я сидів тут востаннє, — усюди валялися паперові кавові кухлики й зіжмакані обгортки з-під шоколаду. У садку поліцейський натягав огороджувальні стрічки. На вулиці поволі збиралася юрба зівак.

— Я не працюю у поліції, — боронився.

— Тобі невимовно пощастило, — похмуро буркнув Маркюссен. — Інакше був би вже безробітним.

Я промовчав.

— Що тебе сюди занесло? Навіщо ліз у вікно?

— Хотів поговорити з Геллє. Ми умовилися про зустріч, а вона не прийшла, і я подумав...

— Здається, я вже чув колись цю історію... — урвав мене Ґюннар.

Констебль постукав у його вікно. Маркюссен опустив шибку.

— Що там?

— Ми знайшли за будинком пальто чи куртку, — казав полісмен. — Щось на кшталт бушлата.

— То моя, — сказав я. — Буду радий, якщо мені її повернуть.

— Відай її криміналістам, — звелів Маркюссен, не дивлячись на мене. — Гадаю, ти маєш інші куртки, — сказав він, коли я почав протестувати. — А цю тобі повернуть пізніше.

Довелося змиритися.

— Повернімося до мого запитання. Навіщо ти заліз через вікно? Незвичний спосіб зайти до будинку, навіть якщо хтось не з’явився на зустріч.

Я намагався пояснити, але мої думки були немов пошматовані на клапті й розвіяні вітром.

— Ви були коханцями? — урвав за якийсь час мою безалаберну балаканину Маркюссен.

— Так. Радше — ні. Ми недовго були коханцями, але тепер уже ні.

— Чому?

— Вона мене покинула. Після отого з Юсефом... Зґвалтування. Чи... не знаю...

Маркюссен прискіпливо приглядався до мене.

— Дай мені свій мобільний, Бренне!

— Навіщо?

— Роби, що кажу! Ти знаєш, навіщо. Найчастіше вбивства скоюють найближчі, чоловіки, коханці, у тому числі й покинуті.

— Думаєш, то я її убив? Чи ти здурів?

— Я нічого не думаю, Бренне. Просто дотримуюся закону. Як завжди. Доки не з’являється якийсь бісовий адвокат, який вищипує на мені пір’я у суді. Такий мій досвід, — він простягнув руку. — Дай сюди!

Я похитав головою, але послухався.

— Пін-код, будь ласка!

Я назвав, а він записав його кульковою ручкою на долоні.

— Дуже професійно, — буркнув я.

Маркюссен пропустив мої слова повз вуха.

— Ти зачасто вигулькуєш на місцях злочину, і це мені не подобається, — сказав він.

— Що це означає? Ти мене затримаєш?

Ґюннар довго й уважно мене розглядав.

— Та ні, — промовив урешті. — Щось ти погано виглядаєш, Бренне. Я попрошу когось відвезти тебе додому, а завтра чекаю у своєму кабінеті рівно о дев’ятій ранку.

— Я й сам можу доїхати.

— Не думаю.

— Чому це? Хочеш, щоб криміналісти ще й моє авто оглянули?

— Ти зараз не в тому стані, щоб сідати за кермо.

Додому мене завіз той самий констебль з неголеними щоками, який перший з’явився на місці злочину. Він намагався балакати дорогою, здавалося, ніби мовчанка гнітить його, а що я не відповідав, то й він помалу замовк.

Вдома я невпинно сновигав кімнатами, які стали немов більшими, ніж були досі. Здавалося, увесь світ спорожнів й осамотів.

Десь я читав, що Всесвіт має властивість розширюватися. Усе, від найбільших галактик до найменших атомів, віддаляється одне від одного, і точнісінько так мені видавалося, ніби відстань між мною та рештою людей дедалі збільшується. Одного разу вона стане нездоланною. Мій батько, Геллє, мій друг Петер — усі опинилися поза межею досяжності.

Не знаю, котра була година, коли в двері подзвонили. На сходах стояла Сюнне.

— Чула, що сталося, — сказала вона.

Я мовчки кивнув, не мав сили відповісти вголос. Побачивши Сюнне, я відчув невимовну полегкість, незаперечний доказ, що я не самотній у світі.

— Можна ввійти? — запитала вона.

— Звичайно, — я відступив убік, пропускаючи її в коридор.

Сюнне заварила какао, і це нагадало мені мою матір. Один з небагатьох спогадів про маму — як вона заварює мені какао.

— Звідки ти довідалася? — запитав я, коли ми сіли у фотелі в екері.

— Маркюссен зателефонував.

— Ґюннар Маркюссен? Нащо?

— Вважав, що не варто залишати тебе самого