Дженні Тінхвей Джан - Чотири скарби неба, Дженні Тінхвей Джан

розумію, чому йому подобається це місце. Тут світ зупиняється. Або принаймні стає дуже маленьким — тільки ми, трава і тсуги під покровом сапфірового неба. Вітер сповільнюється, відгороджений парканом із дерев.

Я роблю часті вдихи. В Айдахо дихати важче, ніби мої легені не можуть повністю розширитися, щоб увібрати в себе вдосталь повітря. Іноді, згадуючи про час, проведений у бочці, я замислююся, чи не підірвала своє здоров’я, коли вдихала все те вугілля. Поруч зі мною в траві лежить Нельсон, на землі виблискують кілька латок снігу. Його очі заплющені, руки переплетені на животі.

Колись я хотіла рибу на рибному ринку. Хотіла так сильно, що не бачила нічого іншого перед очима й передчувала лише задоволення від того, як вона сповзатиме вниз моїм горлом. Я жадала не тільки насичення, а й тепла, яке прийде разом із їжею.

Проте тепер, коли дивлюся на Нельсона, то розумію, що хочу його так само, як ту рибу: страшенно, без тями. Тут, на цій галявині, він ідеальний. Ми ідеальні: один спить, інша жадає. Я хочу загорнутись у нього, носити його, як броню, — такого впевненого, з музикою, смичком і безкінечним світлом. Цікаво, як називається це почуття, коли жадаєш чогось так сильно, що прагнеш проковтнути?

— Про що думаєш? — питає він. Таки не спить.

— Про погоду, — відповідаю. — Як добре на сонці. А ти?

— Я думаю, як так вийшло, що ти стільки всього про мене знаєш, — каже він і розплющує очі, — а я про тебе майже нічого. Так, ти дещо розповів. Однак мені здається, що я маю знати більше.

З-за дерева з’являється Лінь Дайю. Між велетенськими дубами й соснами вона схожа на кукурудзяне лушпиння.

— Будь пильною, — ступає до нас, злегка підіймаючи сукню.

Цього разу інтуїція підказує мені не брехати. Я могла б і далі говорити Нельсону напівправду, як і раніше. Або ж розплутати цей клубок брехні, ці нитки, які визначають, хто така Дайю, а хто — Джейкоб Лі, доки знову сповна, до кінця стану собою. Тут, де все здається таким хорошим і справжнім, це було б так легко зробити.

Але потім я згадую Семюела, його бліде, знервоване обличчя й палку усмішку. Згадую, як тіло сивого товклося об мене, а його лагідність була зовсім не лагідною, а огидною та жорстокою. Знаю, Нельсон не такий, як Семюел чи сивий. Однак він — чоловік.

Тому я розкриваю йому правду настільки немислиму, що вона звучить як брехня. Я зізнаюся, що мене викрали в Китаї та відправили у Сан-Франциско в бочці з вугіллям.

Його брови насуплюються.

— Співчуваю, Джейкобе, — промовляє він. У його голосі відчувається біль, і я розумію, що цей біль за мене. Мені хочеться простягнути руку й торкнутися його, але я зупиняю себе.

— У кожного своя трагедія, — кажу я, сподіваючись, що звучу по-чоловічому.

— Це не означає, що хтось має страждати, — тихо каже він і підводиться. — Має бути спосіб позбутися цього болю. Я думав над цим. Може, нам почати з пошуку твоїх батьків?

Лінь Дайю заходиться реготом. На мить мені здається, що Нельсон жартує, і я мало не починаю сміятися разом із Лінь Дайю. Але тут Нельсон підводиться на ноги, його очі мов тліючі вуглинки, і я розумію, що він серйозно.

— Знаю, ти дуже за ними сумуєш, — веде він далі.

Цього я від нього не очікувала. Його слова розчиняють у мені браму, крізь яку хлинуть спогади. Мама обводить покупчиню — дружину генерала — навколо свого новозітканого гобелена, на якому фенікс видихує в небо білий дим. Тато п’є чай з генералом, а їхній сміх розкочується по всьому будинку, ніби хтось впустив усередину грім. І я з безкінечним тяжінням у серці до них, до нас, благаю всі чари, які є на світі, повернути мене й дозволити залишитися там назавжди. Нельсонові слова схиляють до чогось нового — мабуть, дозволяють оплакувати.

— Так, — промовляю я.

— Тоді дозволь мені допомогти, — каже Нельсон. — У мене є давній друг у Бойсе. Я познайомився з ним ще в дитинстві, коли мама відправила мене туди навчатися до скрипаля. У його родини дуже багато зв’язків у Китаї. Він може скористатися ними, щоб з’ясувати, що сталося з твоїми батьками.

Увесь цей план звучить небезпечно, вилами по воді писаний. Я вже починаю шкодувати, що розкрила Нельсонові те, що хоч трохи подібне на правду. Чи можна взагалі довіряти його другові? Якщо їм вдасться відшукати моїх батьків, вони неодмінно з’ясують, що я не Джейкоб Лі, а Дайю, зникла безвісти дочка. А що було б потім, я не знаю і знати не хочу.

— Нельсоне, — зрештою промовляю я, ретельно добираючи слова. — Я сказав тобі не всю правду. Насправді мої батьки не зникли. Вони померли.

— Що?

Джейкоб Лі бере гору й починає брехати так, як ніколи раніше.

— Я не збрехав, — кажу Нельсону. — У деякому сенсі вони справді зникли. Пробач, мені було надто боляче вимовити тобі це вголос першого разу.

— О, — Нельсон знову присів. З того, як він перемінився на лиці, я бачу, що він вирішив повірити Джейкобу Лі. — Я надіявся, що зможу допомогти тобі. Мій друг був би не проти. Він дуже добрий. Чудово було б дізнатися, що сталося з твоїм домом.

Моя внутрішня дитина, Дайю, не здасться без бою. Вона уявляє, як воно було б — знати, де саме її батьки, отримати папірець з їхньою адресою. З’явитись у їхньому домі, хоч би де він був, і сповістити, що після стількох років у них досі є дочка. Вони там чекають на неї.

— Можливо, дечим ви з другом зможете допомогти, — я розумію, що цією фразою відкриваю світ, назад із якого немає вороття. Тепер у небесному полотні діра, і вона розростатиметься далі, аж доки я не отримаю відповіді, доки не залатаю її так, як це зробила Нюва. Я дивлюся Нельсону в очі й відчуваю, як росте моя рішучість і впевненість, що вчиняю правильно.

— Мої батьки померли, але є двоє людей, яких я хотів би знайти. Вони дбали про мене після смерті рідних. Ростили в добрі. Я хотів би знати, що з ними. Можливо, навіть подякувати їм.

Звісно, я говорю про своїх справжніх батьків, але Нельсон про це не знає. Він думає,