Нада Гашич - Вода, павутина

Роман сучасної хорватської письменниці Нади Ґашич «Вода, павутина» розпочинається драматичною подією — великою повінню, яка наприкінці жовтня 1964 року охопила та сплюндрувала кілька загребських кварталів, серед яких і Трешнєвку. Саме в цей час читач знайомиться з однією родиною, щоб уже в наступному розділі перенестися із членами цієї родини у 2009 рік, у той же квартал Трешнєвку, та стежити за її життєвими перипетіями у сьогоденні. Авторка фокусується на житті трьох сестер та одного загребського кварталу, в якому скоєно злочин. Але письменниця не обмежується суто детективним жанром, тут присутні також елементи родинної драми, казки та навіть жіночої популярної прози. Весілля, убивства, складні сестринські стосунки, заплутані шлюбні відносини, поліційні розслідування, розмови випадкових перехожих — все це елементи нетривіальної захопливої оповіді, продуманої до найдрібніших деталей, виписаної різними мовними стилями, що надають автентичності романові, який інтригуватиме читача від першої до останньої сторінки.

Нада Ґашич

Вода, павутина

САВА (словенське джерело)

Сава (латинська назва Savus) — ріка у південно-західній Європі довжиною 940 км. У Словенії ріка Сава має два витоки:

Сава Долинська бере свій початок як Надіжа в Тамарі, потім ховається під землю, знову виринає на поверхню в Зеленцях біля Ратеч і тече на південний захід;

Сава Бохинька утворюється у місці злиття Мостниці і Єзерниці, яка бере початок у Бохинському озері. Сава Бохинька тече на північний захід.

http://sl.wikipedia.org/wiki/Sava

САВА (хорватське джерело)

Сава — одна із трьох найдовших рік у Хорватії (довжиною 940 км), дві інші — Дунай і Драва. Площа басейну Сави — 95 720 км.

Сава утворюється злиттям Сави Долинської (яка бере початок у долині між Триглавом і словенсько-австрійським кордоном біля Кранської гори) і Сави Бохиньки (має витоки у Бохинському озері біля місцевості Рибичів Лаз) поблизу Ланцова у Словенії і впадає в Дунай у Белграді.

http://hr.wikipedia.org/wiki/Sava

САВА (боснійське джерело)

Сава — ріка у північній Боснії й Герцеговині, найбільша ріка у нашій країні. Утворюється злиттям рік Сави Долинської та Сави Бохиньки поблизу Ланцова у Словенії. Зі Словенії тече у Хорватію, проходить через Загреб і Сісак, а після того творить кордон між Боснією й Герцеговиною та Хорватією, далі протікає невеличким відрізком території Боснії й Герцеговини, а тоді одна її частина розділяє Боснію й Герцеговину та Сербію і врешті втікає у Сербію, й у Белграді впадає в Дунай.

У давні часи наша ріка Сава мала назву Savus, від грецького слова Savios, а сьогодні називається просто Сава.

http://bs.wikipedia.org/wiki/Sava

САВА ріка (сербське джерело)

Сава — ріка в південно-східній Європі завдовжки 940 км. Утворена злиттям рік Сава Долинська (бере початок на Кранській горі і спускається Караванками й Юлійськими Альпами на південний схід) і Сава Бохинька (витоки має на південь від Триглава) біля Радовлиці і тече на південний схід поблизу Краня, а через 300 км — через Загреб, столицю Хорватії. Велика її частина слугує кордоном між Хорватією та Боснією й Герцеговиною. У Дунай втікає у Белграді, столиці Сербії. Із Сіска до Белграда Савою ходять річкові судна.

http://bs.wikipedia.org/wiki/Sava

Вода як пролог

Почалися розмови про те, що зі Словенії рухається велика маса води; більш обережні люди уважніше прислухалися до старших, які попереджали про те, що «Сава вже колись безмаль знесла пів-Загреба», були й такі, що ходили до берега і поверталися, стурбовані картиною того, як колоди миттєво зникали під мостом у загрозливій воді, але оскільки тих, хто стежить за поведінкою ріки, ніхто не сприймає серйозно, все звелося до того, що мешканці південних районів міста чотири тижні місили болото на незаасфальтованих вулицях, а ті у центрі нервово розкривали парасолі і переживали за свої дощовики.

На початку шістдесятих новини здебільшого заспокоювали людей у час, коли їх треба було спонукати до готовності, а тривожили, коли би мало бути байдуже, тому було відомо все про Лумумбу і долю дітей із Конго, проливалися сльози за Кеннеді, сумний кінець нещасної Лайки тривожив сни загребців, але аж до вечірніх годин 25 жовтня 1964 року по радіо не було чути ані слова про те, що велика вода справді підходить до Загреба. Однак і тоді, коли нарешті оголосили, що «існує можливість проникання підземних вод у підвали окраїнних частин міста», людей більше стурбувало те, що через періодичне зникання електроенергії було більш ніж зрозуміло, що у громадських приміщеннях і поодиноких приватних оселях, в яких вже були телевізори, не зможуть переглянути чергової серії серіалу «Бонанца».

Тієї ночі Трешнєвка не потонула в мороці просто тому, що від самих початків виникнення цього району вона ніколи й не виринала з мороку. Погашені вуличні ліхтарі і мерехтливі світла досі, на щастя, не викинутих гасових ламп лише посилювали відчуття вологого холоду, тому мешканці коцами і ковдрами вкривалися до зубів.

До півночі не було чути жодних кроків. Болото поглинало і звук, і відбиток.

О другій годині ночі прив’язані пси вже люто смикали ланцюги, а неприв’язані скакали на паркани, хтось вийшов на дощ і зойкнув у ніч, хтось постукав у сусідові двері, хтось гукнув: «Мамо рідна», хтось прокляв і Трешнєвку, і темряву. З магістралі в напрямку Любляни синє міліційне світло розірвало морок, і почувся нечіткий голос із мегафона. Якби голос звучав розбірливіше, люди би дізналися, що «мешканців із обережності просять покинути підвальні приміщення і приміщення на першому поверсі»; а так вони тільки розгублено фіксували віддалену сирену, яка сповіщала про тривогу, і лише дехто зі старших людей на мить задумався над тим, що людина з дивовижною і нічим не виправданою швидкістю забуває про призначення і мету того неприродного звуку.

Не було чути лише церковних дзвонів, які з давніх-давен, відколи Загреб стоїть, дзвонили на сполох під час кожної повені. Чиясь рука, можливо, й потяглася, щоб сіпнути за мотузок, але спинилася, налякана строгими приписами про биття церковних дзвонів, або сама собі не повірила, що велика повідь зачепить місто Загреб і загрожуватиме життю мешканців і маєткам всієї пастви.

Анна Фірман підвелася в ліжку і, спустивши ноги, насліпо спробувала намацати капці. Навіть якби було світло, вона не могла би побачити своїх стіп через живіт. Зрештою, вже понад місяць вона цього й не намагалася зробити. Чоловік не прокидався, і дружина його напівоберненого потрясла, схопивши за плече. Він скочив.

— Зачалося?

— Га? Нє. Шось на вулиці діється. Піди подивися, шо там таке.

Здравко Фірман натягнув штани на піджаму і в передпокої накинув на плечі плаща. Не обернувся на жінчине:

— Парасоля!

Анна чула, як чоловік обмінюється короткими пришвидшеними фразами зі сусідами, чула й лайливе слово, яке не було адресоване нікому, і оклик, хоча й безіменний, який стосувався лише її.

— Вставай, вставай!

Вона не відразу відреагувала зовнішнім тілом, але за інтонацією його голосу тим іншим, внутрішнім, достеменно встановила масштаби небезпеки.

А Катарина, те її внутрішнє тіло, зачаїлася всередині.

Чоловік із дверей кричав на дружину:

— Анна, вбирайся, тре йти! Сава прорвала насип! Йде на нас! Борше…

Дружина опустила руки і сидячки почала завертати нічну сорочку, щоб легше було її протягнути через голову.

— Анна, натягай все, шо можеш, на льолю, нема часу! Я потримаю лямпку, жеби ті було ліпше видно.

Засліплена снопом світла з ліхтаря, вона