Нада Гашич - Вода, павутина

опустила голову, притримуючи руками краї нічної сорочки. Її ноги ледь сягали підлоги, її живіт впирався в коліна, а голова, яка наче й не мала шиї, лежала на тому животі, так що її чоловікові здалося, наче він дорікнув сором’язливій і дуже вгодованій дитині. Його охопило невідоме співчуття, він підійшов до неї і погладив по голові. Опустив ліхтарика.

— Не бійся. Тільки плащ…

— Я не боюсь.

Вона підвела голову.

— Посвіти мою торбу до пологового, вона біля накаслика.

Анна встала доволі впевнено і лівою рукою схопила сумку. На мить її стривожили нервові блукання снопу світла від ліхтарика і, мружачи очі, вона пройшлася поглядом по приміщенню. Все, абсолютно все в цій кімнаті було незамінним у побуті родини, особливо дитини, яка будь-якої миті могла з’явитися на світ, тому нічого, взагалі нічого не повинно було намокнути, і Анна Фірман, відчуваючи, що їй абсолютно байдуже, чому вона надасть перевагу при порятунку речей, взяла із тумбочки скляну фігурку гармоніста, з якою й покинула цей дім.

Чоловік уже стояв на порозі, хтось кричав до нього: «Зліва, Здравко, до холєри, зліва мені посвіти», і сніп світла від ліхтарика істеричними ривками покинув передпокій. Змішувалися розлючені голоси, було чути гукання: «Вііілім, Вііілім», дитячий плач, який викликав не співчуття, а вносив паніку, жіночий голос, який звертався до милого Бога, щоб той нарешті допоміг, і лайку чоловіка, який кулаками товк у двері будинку, гукаючи глухуватих і злих Згорелців, до яких цілих десять років ніхто із сусідів ані словом не озвався. Власне через вигукування цього прізвища Анна врешті почала панікувати, але не настільки, щоб випустити скляну фігурку. Вона переклала її у ліву руку, якою тримала сумку, правою потяглася до вішалки і в пітьмі намацала одяг, який на ній висів; тремтяча рука вже не мала часу перевіряти, що вхопила. Вона не наважилася поставити сумку на підлогу, а накинула те, що першим намацала, на одне плече, не дотягнувшись до другого. Обережно знову переклала скляну фігурку в праву руку.

До порога їй треба було зробити буквально один крок. Витягнувши вперед руку, вона торкнулася чоловіка. Підійшла до нього і опустила ліве плече, щоб він накинув на нього плаща. Наче боячись її ще більше налякати, не обійняв її, лише міцно схопився за м’який лацкан її плаща.

— Я про все домовився. Підеш з Ожболтами, я тільки повикидаю деякі манелі на стрих і прийду за вами.

— А я куди йду?

— Спочатку в сухе місце, а потім тебе відвезуть на Петрову, в пологовий, там ти будеш в безпеченстві. Я прийду по тебе.

— Тільки недовго.

Не крикнула, не прошепотіла: «Я без тебе не піду», правду кажучи, й не обернулася. Вона була абсолютно переконана, що він її не підведе.

Чоловік сказав до Ожболта:

— Славек, дай спокій Згорелцям, я потім сокирою двері виб’ю, прийми Анну.

Дружина обережно вийшла з будинку і вступила у плитку воду. Якби вона могла бачити свою взуту в капець ступню, зауважила би воду в русі, яка, наче живе створіння, оточує, обнюхує ногу, і почала б ту воду змивати, доки вона її не зжерла.

Спустилася сходинкою, тією єдиною трешнєвською приступкою, яка насправді була встановлена не для того, щоб допомогти увійти чи вийти з хатини, а служила знаком того, що ти, піднявши ногу, покинув зовнішній світ і увійшов під покровительство дому, або знаком того, що ти, спустившись на ту одну сходинку, віддався на ласку і неласку вулиці. Сходинка їй видалася вищою, ніж пам’ятала нога, ширшою, ніж насправді була, тому Анна Фірман повірила, що та приступка її не підведе. Затримає воду.

Не знаючи, що має на собі, вийшла зі свого дому не у плащі, а в робочому халаті, накинутому поверх нічної сорочки, зі скляною фігуркою гармоніста у правій руці, а в лівій — з новою картатою сумкою, купленою у трешнєвській «Намі», в яку, готуючись до пологового будинку, спакувала дві нові нічні сорочки, рожевий пікований нейлоновий шляфрок, нелегально привезений з Італії і куплений «на руках», мило у блакитній пластмасовій мильничці, зубну щіточку з червоною прозорою ручкою в такому ж футлярі, зубну пасту з ягідним смаком, зелений гребінець, маленьку «Нівею», два нових рушники і необхідні дитячі речі.

Усі інші речі, що залишилися в її кімнаті і в її будинку, не намокли, а безслідно зникли у савській воді, яка проти ночі з 25 на 26 жовтня 1964 року наводнила південні райони Загреба, де мешкало 180 000 жителів, і яка змела чи пошкодила 8 676 будинків і забрала життя 17 наших співгромадян.

Серед них і батька Катарини Фірман, потому по чоловікові Горак.

Анна так і не згадала, чи взагалі обернулася на будинок і поглянула на свого чоловіка, чи лише прилучилася до колони трешнєвців, які в непроглядній пітьмі пішки, з парасолями чи без них, штовхаючи поруч із собою перевантажені велосипеди і несучи картонні валізки й торби-кошички із навмання позакиданими туди речами або взагалі з порожніми руками покинули домівки, вулиці і рідне поселення. Власники поодиноких автомобілів на Трешнєвці були мудрими й обережними і покинули район декількома годинами раніше, тому крім перегукувань і досі невідомого байдужого та підступного озивання води, яка проникала зі всіх боків, не було чути нічого: наче хижак роззявив пащу і гарчав, гарчав без кінця і краю.

Анна пригадувала, як вона віддалася опіці двох сусідів, що мали провести її вздовж парканів подвір’їв знаними вуличками, якими вони впродовж усього життя переміщалися потемки, тому їм не складало труднощів іти й по воді, яка спершу сягала лише до кісточок, пізніше до литок, а подекуди вже небезпечно піднімалася до стегон. Вона розуміла, що орієнтується за голосами: «Не дивися», коли вони проходити повз ямища на Гвозданській вулиці, де у непроглядній пітьмі чулася водоверть води. Ті ямища вони настільки добре знали, що їх навіть так, у пітьмі, слабо освітлені ліхтариком, спритно обходили. Пам’ятала, що чула зневірений голос, який долітав до них із вулиці Хрелінської і просив якогось Йоже піднятися на дах і притримати бабцю, але за панічним потиском Ожболтової руки відчула, що й він збагнув, що для тієї бабці вже немає порятунку. Пригадувала, що на вулиці Кончаровій, яка порівняно з Нехайською все ж трішки вище розташована, вода знову була лише до кісточок; що її підсадили у кузов вантажівки, повний старих, жінок і дітей; що в кузові було жваво; що навіть сміх було чути, що власне той сміх повернув її до тями, і вона хотіла вигукнути ім’я Катарининого батька,