Нада Гашич - Вода, павутина

Катарина спокійнісінько висмоктувала тепло з тіла, яке її захищало: їй було абсолютно байдуже, що у її породіллі від цього до болю мерзнуть і ноги, і руки, що вона тремтить і стукотить зубами, їй було абсолютно байдуже, де цей живіт — її дім — ляже, а вона дасть зрозумілий знак, що хоче простору, місця, де кілька годин присвятить сама собі. Анна, мама Катарини, зойкнула, жінки у вантажівці стривожилися, почали товкти по кабіні і кричати: «Вóди, відійшли вóди», водій вантажівки запанікував від самого слова «води» і зі страху, що не встигне до пологового будинку на вулиці Петровій, звернув до найближчої, Виноградської лікарні. Не міг дочекатися, коли нарешті позбудеться жінки з животом. І жінки в кузові його розуміли.

Ображена, що цього останнього дня її не залишили в спокої і не дали можливості слухати роботу свого серця і серця породіллі, Катарина відключила всі зовнішні подразники; не зважала на крики і активно зужила раптовий прилив додаткової крові, яку їй подали вени породіллі, дорогоцінний кисень і контракцію Анниного тіла, щоб сантиметр за сантиметром просуватися до зовнішнього світу. Вона зробила добру, важку і досить швидку справу. На мить заплакала і швидко заснула. Їй було досить всього цього.

Коли Катарина покинула мамине тіло, вже розвиднялося, і ті, хто мав можливість піднятися на якусь із поодиноких шестиповерхівок чи недобудовану будівлю «Вісника», могли поглядом охопити Трешнєвку і Трнє і споглядати за утворенням безіменного озера, з якого визирали мокрі стріхи. Складалося враження, що ця водна поверхня тут споконвіків. Радіо, якого ні на Трешнєвці, ні на Трні не було чути, повідомило, що катастрофічна повінь захопила столицю Хорватії, що військові, міліція, пожежні загони і добровольці докладають надлюдських зусиль для порятунку людей та майна, що представники міста і Республіки вийшли на місце вирування стихії, що матеріальні збитки лише підраховуються, що до допомоги Загребу першими зголосилися його міста-побратими зі всіх соціалістичних республік, що Червоний хрест уже надав першу допомогу, що для розміщення містян відкриті всі готелі, всі школи і гімнастичні зали, що лікарні у повній готовності зустріли і потурбувалися про постраждалих, що вакцини для щеплень достатньо для всіх, що очікується позачергове засідання Уряду і допомога з-за кордону і, врешті, що у Виноградській лікарні на знак оновлення і незнищенності життя народилася перша трешнєчанка, і що мати з дитиною почуваються добре. Також повідомлено, що телеграми з виявами співчуття і підтримки надходять з усіх усюд і що югославська збірна з футболу в товариському матчі з Угорщиною на стадіоні «Неп» у Будапешті програла 1:2.

* * *

Анна побачила свою дівчинку і здивувалася, як вона взагалі могла хотіти, щоб у неї народився син.

Її перевезли з пологової зали до палати і поклали на розкладачку.

Вона чекала.

Сон намагався її здолати, але вона не піддалася.

Чекала.

Нарешті наважилася і спробувала пояснити черговій медсестрі, що через раптові перейми її привезли в Виноградську, а мали відвезти на Петрову, що чоловік її зараз уже, безперечно, шукає, і запитала, чи медсестра знає, чи він приходив.

Медсестра не знає.

Анна не могла розмовляти з жінками з палати.

Ще кілька разів запитала медсестер, які проходили повз, чи хтось, бува, не запитував про неї, бо її, без сумніву, шукають… Потім припинила розпитувати.

Привезли сніданок. Вона не могла їсти.

Чекала.

Звуки лікарні стали денними, узвичаєними. Жінки з палати вже стали мамами і вели звичні розмови про пологи. Обмовляли й чергову медсестру. Жодна з них не була ні з Трня, ні з Трешнєвки, тому їхня цікавість і зацікавленість у масштабах повені була нетривалою.

Близько одинадцятої Анну з розкладачки перемістили на справжнє лікарняне ліжко. Вона заспокоїлася.

Чекала.

Перед опівднем зайшов лікар, підійшов до її ліжка і запитав, як вона себе почуває. Виміряв їй тиск. Жінки принишкли.

Коли, оминаючи лікаря, до неї єдиної з апельсином на тарілочці підійшла чергова медсестра, Катаринина мама зрозуміла, що більше не мусить чекати. Вона не проронила ні сльозинки, лише закинула голову і крикнула криком — чого жодного разу не зробила під час пологів, — який жінкам з палати видався іншим від їхніх, пологових. Всі верескнули і заплакали.

У цей час:

Гелікоптер летів над перехрестком автомагістралі і вулиці Савської; з покрівлі гуртожитку на Цвєтному населі і недобудованої будівлі «Вісника» йому весело махали.

Завбачливо прив’язані, щоб не попадати, глухуваті Згорелці сиділи на балці горища свого будинку і зі сокирами в руках чекали потенційного грабіжника, щоб боронити своє майно.

На вулиці Мудрошкій одна червона елегантна лакована туфелька плавала і билася своїм досконалим носиком об зелений кухонний креденс. Лежачи на маті в гімнастичному залі гімназії, що у Верхньому місті, за нею плакала евакуйована трешнєвська випускниця.

У музичному класі Трешнєвської гімназії на вулиці Добойській крізь мутну воду проглядалося чорне блискуче тіло рояля.

На Дрежничкій, на паркані, який опирався потокові, рівненьким рядочком вишикувана мокра сім’я курей пригнічено спостерігала за водою, яка протікала крізь їхній розвалений курник.

У шестиповерхівках на вулиці Савській, від номера 95 до 101а, серед учнів Восьмирічної школи імені Каті Думбович просочилася звістка, що класні журнали потонули і двоє семикласників заспівали «Ююю аар маай дееестенііі…»

У притулку Червоного хреста один старий плакав за своїм зниклим собакою.

* * *

На одному з дахів одноповерхівок, серед людей, які все ще чекали евакуації, тремтіла чотирнадцятилітня дівчинка, дивлячись, як до них наближаються плаваючі двері, на яких нервово метушилися щурі. Її посинілі губи більше не стулялися, і дівчинка не гукала, не кричала, не репетувала, лише видавала якийсь гортанний звук. Чоловік, який сидів навпочіпки біля неї, трохи підвівся і палицею відштовхнув щурячий пліт. Пізніше людей забрали з даху і помістили у коридорах Виноградської лікарні.

Савською вулицею плив човен. У ньому сидів серйозний чоловік і веслував.

Біля Студентського центру повідь втратила силу, але вода облизувала здобич і лизала трамвайні колії аж до книгарні «Молодість» що на площі Маршала Тіто. Захисним бар’єрам за шляхопроводом на вулиці Црнатковій, біля Водникової, вдалося зупинити основну водяну масу. На тій тонкій лінії, створеній із мішків із піском, де закінчувався світ тамтешнього передмістя та бідності і починалося місто, стояли люди і спостерігали за водою. Посміхалися, їх хтось фотографував.

Неподалік від них стояв горбатий семирічний хлопчик з кишенями, повними каміння, і з однаковими інтервалами кидав їх один за одним у