Дженні Тінхвей Джан - Чотири скарби неба, Дженні Тінхвей Джан

class="p1">Іноді Нельсон приносить мені маленькі гостинці — хоча він ніколи їх так не називає, — наприклад, цукерку чи шматочок м’яса з гастронома.

— Я хвилююся, що ти не їси, — щиро каже він і пхає їжу мені в руки. — Ти надто худий, як для хлопця твого віку.

А часом подовгу дивиться на мене, перш ніж сказати:

— Хотів би я мати брата. Наприклад, такого, як ти.

— Ще не пізно, — відповідаю я. — Ми можемо стати братами.

* * *

Вигадати історію для Нама й Лума було легко. Їм досить було почути, що я сумлінно працюватиму. І байдуже, хто я, звідки і як тут опинилася.

Однак Нельсон — це не Нам і Лум. Він робить паузи, запитує, чекає, доки все проясниться й набуде завершеного вигляду. Він вдумливий і спостережливий. Зрештою, він музикант. Народився в Пірсі в сім’ї шахтаря та колишньої скрипальки мандрівної театральної трупи. Він навчає гри на скрипці десятьох учнів, які ніколи не стануть майстерними скрипалями.

— Мене це влаштовує, — пояснює він мені. — Ідеться не про те, щоб навчити їх грати якомога краще, а щоб допомогти їм створювати власну музику. Навіть якщо звучить неідеально, для мене вона красива, бо вони самі її грають.

Він відрізняється від майстра Вана, який вважав, що поширювати можна тільки правильне мистецтво, створене за відповідними правилами. А Нельсон хоче ділитися зі світом якомога більшим, бо для нього все є мистецтвом.

— У тебе надто задумливий вигляд, — каже мені юнак. — Не бійся виставляти груди вперед. — Він бере мене за плечі й розправляє їх назад. У його руках я вигинаюся, мов туго натягнутий лук.

— Будь обережною з ним, — застерігає Лінь Дайю.

— Не розумію, про що ти, — відповідаю їй.

Трохи згодом Нельсон починає розпитувати. Я вже наперед знаю його запитання й готова відповідати.

Перше: «Звідки ти?». Далі: «Хто ти?». І нарешті: «Які твої плани на майбутнє?». Я вже зрозуміла, що з Нельсоном не вдасться лишатися просто Джейкобом Лі. Джейкоб Лі має бути ще й сином, жителем, тим, хто чогось прагне. Тобто повноцінною людиною.

Те, що я розповідаю Нельсону, — це нашвидкуруч зліплена версія з купи брехні та напівправди: що я працювала в локшинній у Сан-Франциско та приїхала в Айдахо в пошуках кращої роботи та вищої зарплатні. Що хочу підзаробити грошей, щоб повернутись у Китай і відшукати своїх батьків.

Певно, завдяки його спокійній манері та пильному погляду мені так легко по дещиці розбовкувати йому правду. І хоча до кінця літа я вже звідси поїду, мене тішить думка, що я залишу по собі частинки себе справжньої. Принаймні для Нельсона вони дещо важать.

Лінь Дайю це більше не забавляє. Вона застерігає, що я стаю необережною й норовливою. Закликає мене спинитися.

— Знаю, ти хочеш захистити мене, — кажу їй, — та, схоже, перегинаєш палицю.

Це її дратує. А мені й байдуже — бо дедалі краще вдається казати їй «ні».

12

Одного ясного дня наприкінці травня Нельсон приходить у крамницю із сяючим обличчям. Сьогодні після похмурого тижня сонце визирнуло з-за хмар і все навколо здається привітнішим.

— Чим це ти займався? — питає він, побачивши мої рум’яні щоки.

— Підіймав важкі ящики в підсобці, — брешу я.

Насправді ж я рахувала гроші, які вдалося заощадити для повернення в Китай. Майже два роки в Айдахо — і можна похвалитися ста сорока доларами. До подорожі на захід залишається лише три місяці, і я майже досягла своєї мети — двохсот.

Двісті доларів, щоб дістатися Території Вашингтон і заплатити за переправу через океан. Чи вистачить? «Має», — кажу собі. Можна було б ще трохи затриматися. Так, можна. Але тоді довелося б перетинати океан узимку, а я не знаю, чи виживу.

— Можеш зробити перерву на годинку чи дві? — запитує Нельсон. Він аж бурлить якоюсь шаленою енергією, якої я раніше ніколи не бачила.

— Ні, не можеш, — сердиться Лінь Дайю.

— Думаю, Нам і Лум будуть не проти, — кажу я. — Усе одно ми скоро зачиняємося.

— Жаль було б марнувати такий день, — погоджується Нельсон.

Ми прямуємо на південь до школи. Лінь Дайю з нами не йде.

Нельсон крокує швидко, і мені доводиться підбігати, щоб не відставати від нього. Коли доходимо до школи, то огинаємо ліве крило будівлі. Нельсон озирається, щоб перевірити, чи ми самі.

— Нельсоне, куди ми йдемо?

Він не відповідає, а тільки жестом кличе мене за собою.

За школою стежка веде до дерев. Звичайному перехожому здалося б, що перед ним просто шмат поля, порослий травою, проте коли я підходжу ближче, то бачу, що траву погнуто навмисне, вона позначає щось віддалено схоже на стежину.

— Ходімо, — кличе Нельсон і пірнає поміж дерев.

Одразу видно, що мало хто ходив цією стежкою. Тсуги[55] виштовхують нас, чіпляються голками за мою сорочку. Ми проходимо повз невеличкий ставок з черепахами, купку повалених ялиць Дугласа, латкú дикорослих квітів. Мені здається, що саме це Нельсон і хоче мені показати, але він просувається далі з єдиною метою. Коли ми доходимо до заростей ожини, Нельсон нарешті зупиняється. «Прийшли», — думаю я. За цією масивною стіною із шипів і переплетеного гілля вже точно нічого немає, але Нельсон пригинається, щоб протиснутися крізь неї.

— Доведеться трохи зігнутися, — чую, як вигукує він.

Я маленька, тож маю пролізти. Прослизаю — і гілка тягнеться ззаду по шиї. Перевіряю, чи на місці моя хустина. А коли випростуюсь, то бачу перед собою стежку, якою Нельсон уже мчить уперед.

— Ось, — захекано промовляє він. — Це я й хотів тобі показати.

Він стоїть посеред галявини в оточенні тсуг, із розпростертими руками та широкою усмішкою. Над ним схиляються дерева, сплітаються в зелений полог. Сонце пробивається крізь крони та вкриває траву плямами тьмяного світла. Навіть крізь ретельно вибудуваний мур із Джейкоба Лі в моїй пам’яті проривається ієрогліф для слова «радість» — 樂. Без дерева його не існує.

Я підходжу до нього на середину галявини й здіймаю погляд угору.

— Я знайшов це місце кілька днів тому, — каже Нельсон. — Навряд чи хтось про нього знає.

— А що ти тут шукав? — питаю.

— Нехай колись потім розповім.

Нельсон приніс із собою кукурудзяний хліб, варені яйця та бляшанку холодного чаю. Я