Володимир Михайлович В'ятрович - Війна і міф. Невідома Друга світова, Володимир Михайлович В'ятрович

перемогу Червоної армії над фашизмом, хоч в її лавах боролися мільйони українців та представників інших національностей. На думку російського керівництва, ця перемога є для нього індульгенцією в сучасності — «ми не можемо бути агресорами, адже ми звільнили світ від Гітлера».

Не ознайомлені з українською історією експерти та журналісти вірять у загрозу українського фашизму, тому що бачили на Майдані чи серед українських вояків на сході України бандерівські червоно-чорні прапори.

Але історія самого Бандери — в’язня нацистського концтабору та жертви радянської пропаганди і врешті жертви кілера КҐБ, що вбив його у 1959 році, так само мало відома, як і історія руху, який він очолював. Його учасники після короткого періоду співпраці із Третім Райхом у 1939–1941 роках з кінця 1942 року розгорнули масштабну антинімецьку партизанську боротьбу.

Про цю боротьбу не можна було писати в радянські часи, адже СРСР був єдиним антифашистом, а всі, хто були проти головного антифашиста Сталіна, мусили бути фашистами. Схожий поділ світу навпіл пропонує і сьогоднішня російська пропаганда, лише місце головного антифашиста тепер зайняв Путін. Фашистами ж залишилися українці, незгодні з російською політикою.

Оновлена модерними засобами впливу на громадськість, але геть стара за своєю суттю пропаганда діє тому, що вона опирається на суспільні уявлення, стереотипи та міфи, які формувалися та утримувалися тоталітарним режимом десятки років. Деконструкція цих міфів в Україні не відбулася і після падіння режиму.

Пам’ять про війну була центральною у радянській повоєнній ідеології. День Перемоги, призначений не точно в річницю капітуляції Німеччини, а днем пізніше — 9 травня (очевидно, для виокремлення ролі СРСР у подоланні Німеччини та привласнення перемоги над нею) — став головним державним святом. Поступово це свято відсунуло на задній план навіть 7 листопада — річницю Жовтневої революції, до того найперше і головне свято радянських комуністів.

Цей міф мав служити основою формування радянської ідентичності, а в перспективі й радянського народу. Його складовими були тези про масовий патріотизм і жертовність в ім’я радянської Батьківщини, небачена мобілізація всіх «радянських» людей у боротьбі зі страшною загрозою, месіанський похід на захід з метою визволення Європи. Велика Перемога — останній могутній акорд міфу, адже вона підтвердила правильність обраного радянським керівництвом курсу, могутність та нездоланність комуністичної влади.

Своєрідною підготовкою для його тотальної суспільної інсталяції стали 1920–1930-ті роки, коли масово винищували всіх, хто не вписувався в образ «радянської людини» і думав самостійно.

Зачистку для сприйняття нового міфу довершили перші місяці війни. Кілька мільйонів солдатів, що не бажали захищати СРСР, не вважаючи його своєю батьківщиною, потрапили в полон і згодом загинули в німецьких чи радянських таборах.

Їм на зміну прийшло нове покоління, значно краще опрацьоване радянською пропагандою. Покоління тих, хто менше пам’ятали жахи попереднього десятиліття і безпорадність перших днів війни. Крім того, ці люди на той момент уже бачили реальні жахи нацистської окупації, а тому не вірили у визволення німцями. З посиленням німецького окупаційного режиму та перемогами Червоної армії кількість лояльних до радянської влади громадян постійно зростала і перейшла далеко за межу довоєнного періоду.

Обставини воєнного лихоліття створили ідеальні умови для формування нової радянської ідентичності. Мільйони людей різних національностей опинилися в Червоній армії, змушені розмовляти однією мовою, відрізані від зовнішнього світу, щоденно оброблялися політруками, які прищеплювали їм нову радянську свідомість, нові цінності.

Важкі спільні переживання, ситуації, що постійно межували між життям і смертю, наявність спільного ворога, який неодноразово демонстрував свою нелюдську сутність, відчуття спільної місії створювали найкращі умови для такого завдання. Армія стала плавильним казаном, з нього представники різних націй мали вийти єдиним радянським народом. І можна ствердити, що бодай частково вона виконала це завдання. Сьогодні, через багато років після падіння Радянського Союзу, саме ветерани війни залишаються найбільш консолідованою та артикульованою прорадянською групою в будь-якому пострадянському суспільстві.

«Велика Перемога» стала реабілітацією радянської влади за вчинені жахливі злочини, перетворила почуття страху до ката Сталіна в почуття подяки до вождя і захисника. За межами СРСР вона більше посприяла становленню прорадянських настроїв у світі після війни, ніж усі спецоперації Комінтерну разом узяті.

«Велика Перемога» виконувала ще одну важливу функцію для радянського керівництва після Сталіна — легітимізувала владу, надавала їй необхідного героїчного ореолу. Адже після сталінських чисток не залишилося соратників Леніна, людей, освячених участю в Жовтневій революції.

Міф «Великої Перемоги» продовжував жити і після падіння СРСР. У кожній колишній його республіці, а тепер уже незалежній державі, справно відзначається чергова річниця 9 травня. 60-літній ювілей завершення війни, який проходив у Москві в 2005 році, засвідчив: для російського керівництва це не лише данина традиції чи певна історична інерція. «Велика Перемога» знову стала ключовою тезою нової державної ідеології Кремля.

Росія йшла на дипломатичні скандали, захищаючи «святу пам’ять про Перемогу», нещадно критикувала всі намагання переглянути застарілу радянську концепцію війни. Навіть готується прийняти спеціальний закон, який карав би всіх, хто спробує поставити під сумнів «Велику Перемогу». При цьому невідомо як, але чинність нового закону мала б поширюватися на всі пострадянські країни.

Останній момент є надзвичайно важливим — він свідчить, що Росія не просто реанімує старі історичні міфи, але й намагається їх активно експортувати.

Реанімація концепції «Великої Перемоги» є лише одним з елементів нової політики Кремля, суть якої — відновлення російського впливу на пострадянському просторі. Для цього використовується все: і енергетичний шантаж, і наявність російськомовного населення, і навіть факт володіння ядерною зброєю. Не останнє місце в цьому арсеналі відводиться так званій «спільній історії», центральними пунктами якої є концепти «Великої Вітчизняної війни» та «Великої Перемоги» і радянські міфи про цю війну. Їхня широка пропаганда засобами кіно, телебачення, літератури ставить за мету утримувати народи колишнього СРСР в орбіті російського впливу. Спільне героїчне минуле має стати платформою для формування (чи утримання) потужного проросійського лобі в незалежних державах.

Ще одна місія «Великої Перемоги» — відсунути у тінь велику поразку, якою закінчилася для СРСР «холодна війна», забути її, викинути на смітник історії разом зі «страшними роками єльцинської демократії». Це важливе завдання для влади, яка вважає розвал Радянського Союзу найбільшою геополітичною катастрофою в історії, а свою силу черпає з минулого «країни, з якою всі рахувалися».

Отож міфи про війну виконують не просто певну гуманітарну функцію — вони розглядаються як важливий інструмент відновлення