Тімоті Снайдер - Криваві землі: Європа поміж Гітлером та Сталіним, Тімоті Снайдер

року Гітлер завоював більшу частину Центральної, Західної і Північної Європи. Лишився тільки один ворог — Велика Британія. Уряд Гітлера отримував радянську пшеницю й нафту, а німецька армія здавалася непереможною. Чому попри всі вигоди німецько-радянського пакту Гітлер усе ж вирішив напасти на свого союзника?

Наприкінці 1940-го і на початку 1941 року Радянський Союз і Німеччина лишалися єдиними великими державами на європейському континенті, — але, крім них двох, у Європі існували й інші країни. Німеччина і Радянський Союз перекроїли карту Європи, але на карті світу далі домінувала Британія. Радянський Союз і Німеччина у певний спосіб упливали одне на одного, але обидві держави зазнавали впливу Британської імперії, ворога, який протистояв їхньому союзу. Британська імперія і британський флот формували й захищали світову систему, яку ані нацисти, ані радянська влада в близькій перспективі атакувати не збиралися. Обидві країни воліли вигравати свої війни, завершувати свої революції й розбудовувати свої імперії, незважаючи на існування Британської імперії та домінування британського флоту. Незалежно від характеру їхніх стосунків і різниці в ідеологіях, перед радянським і німецьким керівництвом стояло одне й те ж засадниче питання, пов’язане з сильними позиціями британської влади у світі. Як, не маючи надійного доступу до світових ринків і потужного флоту, великій сухопутній імперії знайти свій шлях до розквіту і влади?[317]

Гітлер і Сталін дійшли однакової відповіді на це фундаментальне питання. Держава має посідати велику територію й володіти самодостатньою економікою, добре збалансованою між промисловістю і сільським господарством, яка може прогодувати слухняне й ідеологічно мотивоване населення, здатне виконати історичну місію — індустріалізувати країну у випадку СРСР або побудувати аграрну колонію у випадку нацистської Німеччини. І Гітлер, і Сталін прагнули імперської автаркії в межах великої сухопутної імперії, добре забезпеченої продовольством, сировиною і природними копалинами. Обидва лідери розуміли всі вигоди сучасних матеріалів: Сталін вибрав собі відповідний псевдонім, а Гітлер приділяв виробництву сталі особливу увагу. І Сталін, і Гітлер вбачали у сільському господарстві ключовий елемент у справі завершення революції. Обидва вважали, що їхня система доведе свою перевагу над занепадницьким капіталізмом і завдяки виробництву продовольства гарантуватиме незалежність від решти світу[318].

Станом на кінець 1940-го — початок 1941 року радянська і нацистська системи по-різному дивилися на війну, яку передбачали їхні величні економічні плани. На той момент Сталін мав захищати здобутки радянської економічної революції, натомість Гітлер потребував війни для економічної трансформації. Сталін досягнув «соціалізму в одній країні», а Гітлеру йшлося радше про націонал-соціалізм у кількох країнах: велику Німецьку імперію, яка принесе німцям процвітання коштом інших народів. Сталін подавав колективізацію як елемент внутрішньої класової боротьби і водночас як елемент приготування до майбутньої війни із зовнішнім ворогом. З іншого боку, економічні перспективи Гітлера могли бути реалізовані лише в ході реального військового конфлікту — власне, після повної перемоги над Радянським Союзом. Секрет колективізації (як давно завважив Сталін) полягав у тому, що вона виступала альтернативою зовнішній колонізації, тобто формою внутрішньої колонізації. На відміну від Сталіна, Гітлер вважав, що колонії все ще можна здобути десь за кордоном; колонії, про які йому йшлося, — аграрні території західного СРСР, а також нафтові ресурси радянського Кавказу. Гітлер хотів, щоб Німеччина стала, за його словами, «найсамодостатнішою державою у світі». Для цього не конче було перемагати Британію. На відміну від Радянського Союзу. У січні 1941 року Гітлер сказав військовому командуванню, що «колосальні багатства» Радянського Союзу зроблять Німеччину «неприступною»[319].

Тверда настанова британців продовжувати боротьбу після поразки Франції у червні 1940 року висунула на перший план ці суперечності. У червні 1940-го — червні 1941 року Британія залишалася єдиним ворогом Німеччини, але вона виявилася сильнішою, ніж здавалося. Сполучені Штати у війну не вступили, але президент Рузвельт чітко заявив про свою позицію. У вересні 1940 року американці передали британцям 50 есмінців із правом базуватися в Карибському морі; у березні 1941 року президент отримав право (відповідно до закону про ленд-ліз) надавати іншим державам військову техніку. Після поразки Франції німці вибили британські війська з європейського континенту, але багатьох солдат вдалося евакуювати з Дюнкерка. Влітку 1940 року авіація люфтвафе вела війну з британськими військово-повітряними силами, але не змогла завдати їм поразки; німці бомбардували британські війська, але не залякали народ Британії. Німці не змогли здобути переваги в повітрі, що неабияк ускладнювало плани з наземного вторгнення. Висадка десанту на британські острови потребувала масштабних перевезень людей і техніки через Ла-Манш, а німцям бракувало для цього військових і транспортних кораблів. Улітку 1940 року в складі крігсмаріне ходило лише три крейсери і чотири есмінці. 31 липня 1940 року, щойно почавши битву за Британію, Гітлер уже вирішив напасти на свого спільника — Радянський Союз. 18 грудня він наказав підготувати тактичні плани вторгнення з метою «знищити Радянську Росію в ході швидкої кампанії»[320].

Гітлер мав намір використати Радянський Союз для розв’язання британської проблеми: не в тодішній ролі союзника, а в майбутній ролі колонії. Протягом того важливого року, між червнем 1940-го і червнем 1941-го, німецькі стратеги-економісти наполегливо розробляли способи й заходи, завдяки яким завоювання Радянського Союзу перетворить Німеччину на супердержаву, якою вона бачилася Гітлеру. Чільні планувальники працювали під пильним оком Гайнріха Гімлера й підпорядковувалися безпосередньо Райнгарду Гайдриху. Під загальною назвою Генеральний план «Ост» штандартенфюрер СС професор Конрад Меер підготував кілька планів стосовно великої східної колонії. Перший варіант завершили у січні 1940-го, другий — у липні 1941-го, третій — наприкінці 1941-го, четвертий — у травні 1942 року. Наскрізною лінією проходив загальний задум: німці депортуватимуть, знищуватимуть, асимільовуватимуть або перетворюватимуть на рабів місцеве населення, принесуть упокореному прикордонню порядок і заможність. Залежно від демографічних оцінок, знищенню підлягали від 31 до 45 мільйонів людей, переважно слов’ян. Один із варіантів плану передбачав ліквідацію від 80 до 85 відсотків поляків, 65 відсотків західних українців, 75 відсотків білорусів і 50 відсотків чехів[321].

Після того, як буде зруйновано радянські міста, німецькі фермери заснують, за словами Гімлера, «зразкові поселення», омріяні фермерські громади, які завалять Європу продовольством. Довкола крупніших німецьких поселень на 15–20 тисяч осіб у радіусі десяти кілометрів будуть квітнути німецькі села. Німецькі поселенці захищатимуть Європу до Уралу від азіатського варварства, що його буде відкинуто назад на схід. Боротьба на кордоні цивілізації гартуватиме наступні покоління німців-поселенців. Завдяки колонізації Німеччина стане континентальною імперією, здатною конкурувати зі Сполученими Штатами, іншою потужною державою фронтиру, яка виросла на жорстокому колоніалізмі та рабській праці. Схід став