Юрій Павлович Винничук - Вікна застиглого часу, Юрій Павлович Винничук

– Чо не, дам. Хочеш ту, з вівцями?

Марта знімає картину і до Антося:

– Пішли?… Ввечері, вуйку, побачимося на гостині.

– Ну, то і я піду, – каже Ляля.

– А тобі чого? Давай ще по келишку.

– Ой, та що ви? Що про мене поду-умають?

Розділ XII. Вечір

Коли вони прийшли, гості сиділи за столом. Враз усі повернули голови на прибулих, і велике одностайне «о-о-о!», долаючи в ротах барикади картоплі, смаженої ковбаси, квашеної капусти, голубців, вареників, щедро политих вином, горілкою й пивом, вигулькнуло на волю. Отже, теє «о-о-о-!», як рідко який вигук, мало цілий букет їстівних запахів, що метеликами-невидимками закружляли понад головами, викликаючи припливи й відпливи слини.

Марта одразу помітила, що всі дивляться винятково на італійця, і то не були погляди, якими вітають новоприбулих, а погляди зацікавлення і надзвичайної подієвости. Це її знітило. Відчула, що втрачає рівновагу, рухи стають неприродними, навіть голос, міняючи раз у раз тембр, стрибав, розпливався, і вона не чула його, начеб говорив хтось інший. Їх посадили, підсунули тарілки, наклали всячини, налили. І тільки тепер Марта побачила, що частина гостей зайнята чимось дуже серйозним. Перед Супруном лежав аркуш паперу, побілілими пальцями він стискав авторучку і чекав, що йому зараз продиктують.

– Ну, давай, пиши… – сказав пан Суслик. – Шановний товариш президент.

– Чекайте, – встряв Франьо. – Який він у біса товариш? Ми що, з ним кози пасли?

– Гм, і справді, – погодився Суслик. – Тоді пиши: громадянин президент.

– Ну-у, це якось дуже вже не по-нашому, – зосереджено чухав потилицю Франьо. – Це як у автобусі: громаданин в кепці, передайте гроші на білет… Який же вони громадянин, коли вони імперіаліст?

– Маєте рацію, – погодився Цєпа. – Пишіть так: шановний пане президент…

Супрун напружено виводив на папері сині кучері, наслідуючи кінчиком язика порухи пера.

– В перших рядках нашого листа, – диктував Цєпа, і його обличчя сяяло втіхою, адже це йому спало на думку, як треба звертатися до президентів. У паузі зводив очі на стелю, і всі присутні, ловлячи кожен його рух, теж піднімали голови і втуплювалися, наче йоги, в одну якусь крапку. Вуста пана Цєпи ворушились, як у коропа – …листа… ми, мешканці славного міста Станіславова, що на Галичині… написали? от… и-и-и… м-м-м…

Стеля цього разу не повідомила нічого цінного, і Цєпа опустив голову.

– Ну… – озвався Супрун. – Далі кажіть.

– Та я не знаю, що далі. Завше, коли пишу листа, то спочатку про погоду та про здоров’я, та про те, та про се… А тут… хто й зна як…

– Ну то й спитайте його про здоров’я, – сказав Суслик. – Чоловік він в літах, певно, і в нього деколи ноги крутить. Є в мене одна рецепта – умм! перша кляса! – берете оберемок кропиви…

– Перестань… – зашипіла Сусликова.

– Ну, добре, – згодився Цєпа. – Давай про здоров’я. Як там у нас? Ми… мешканці… ага вітаємо вас… е-е… з чим же його привітати?

– А привітаймо його зі Спасівкою, – підказав Франьо.

– Та спитайте, – спохватилася Супронова, – як вродили яблука і чи вже їх посвятили. Бо ми вже.

– Ну – яблука! – пирхнув Суслик. – У них там більше ті, як його, апельцини.

– …вітаємо вас зі Спасівкою, із гарним врожаєм. Як ся маєте? Як ваше здоров’я?

– Є в мене рецепта – люкс! – прицмокнув Суслик, та відразу ж і зойкнув од щипка Сусликової.

– Пфу-у, – витер піт з чола пан Цєпа. – А пишемо вам от з якої причини. Чи не були би-сьте, пане президент, такий ласкавий, аби нарешті припинити тоту вашу холодну войну, бо нам більше, бігме, терпцю нема. Вам воно, може, й легко йде, а нам – важкувато. Ми по страшнім лихоліттю ще-м ся не оговтали, а ви напосілися, як тоті круки, та й дзьобаєте…

– Гов-тпру! – ожив Супрун. – Чи не занадто? Хто дзьобає? Де дзьобає?

– Правильно, – кивнув Суслик, – ніхто не дзьобає. Це просто психичеська атака.

Цєпа знову закотив очі на стелю і прочитав:

– …а ви напосілися… І спокою не даєте. Приїхали б ви у Станіславів на Софіївку, то й самі побачили б, як нам ця зимна война життя псує.

– Я б його такою картофляною кишкою вгостила! – сказала Супрунова.

– А я би му вишнівки налив, – додав Суслик.

– Імперіаліста вгощати?! – вдавано обурився Супрун.

– Гноївки йому! – вдарив по столу Франьо. – Геть імперіалізм! Дайош Нью-Йорк!

– Пишіть… – сказав Цєпа. – Руський народ дуже мирний. А український – ще мирніший. А вже станіславівський – такий мирний, що…

– …б’ють по лівій, підставляють праву, та ще й дякую кажуть, – засміявся Франьо, а за ним і весь стіл.

– Нє, відав, нині діла не буде, – сказав Супрун, ховаючи папір.

– І то правда – знайшов час, – погодилася Супрунова. – Я ще добре би-м подумала, заки тото писати. Аби-но якої біди не було.

– А то ніби яка біда? – здивувався Супрун. – Тепер відлига. Свобода. Всьо можна. Хочу – президенту пишу, а хочу – Папі Римському. А то що не розкрию «Перець», а вони мене бомбами страшат! Що то за робота? Хлоп прийшов з роботи змучений, повечеряв, ліг спочити, а вони його бомбами страшат! Газету візьму – і там страшат! А на то всьо нерви йдут. Я так більше не годен.

– От не бійся, переженем Америку, то тоді їх будем страшити, – сказав Суслик.

– Е ні. З тобою ми ніколи Америки не переженем.

– А то чого?

– Бо тоді всі відразу побачать, що в тебе штани залатані.

Суслик, не звертаючи уваги на сміх, встав з келишком і проголосив:

– Я би-м хотів випити за наших нових гостей, бо вони сі спізнили, тойво, і не чули, як ми пили за господиню, то, може, думают, жи ми ще не пили… але ми вже – ге-ге, нє?… о, то я теперво хочу випити за них… бо й таке: мій дідо воювали з Гарібальдом… тіко, тойво, не з ним, а в його войску… так що маю право… били мої дідо австріяків, курча лімонада, аж сі курило… правда, що мої татуньо вже були в австріяцькім войску і били італійців з москалями, але то нічо… бо й так ніц з того не вийшло… і я, грішний, так само трохи, тойво, стріляв до них, бо мусив стрілєти… але при першій нагоді задер ноги до паса і гайда до хати… словом, давайте, тойво, за дружбу з італійцями, абисьмо нігди їден в другого не стрілєли, бо то не файно… Ага, ше-м си нагадав: хоч я і не є італієць, але клюски люб’ю так, що їв би-м їх день і ніч… Нє-нє, пані Супрунова, не думайте, жи то я кажу вам наперекір, що у вас клюсок нема, нє… всьо тут мені так смакує, що ну, але клюски – то моя слабість…

Ніхто вже його не слухав, одні сміються, інші, не чекаючи кінця тієї промови, вже перехилили чарку,