Йон Колфер - Артеміс Фаул. Код вічності, Йон Колфер

хочу, щоб Артеміс знову спланував викрадення.

— Браво, Фоулі,— сумно похвалив його Арте­міс.— Я сподівався, що ти про це забудеш.

Кентавр підморгнув:

— Це не все, про що я не забув.

На екрані губи Рута розтягнися в посмішці.

— Розкажи йому, Фоулі. Хочу побачити його об­личчя.

Фоулі переглянув файл на своєму наручному комп’ютері.

— Ми перевірили твою пошту, і знаєш що знай­шли?

— Скажи, будь ласка.

— Файл про ельфів, що чекав на відправку. Ми також пошукали в Інтернеті і дізналися, що хтось із твоєю електронною адресою орендував кілька мегабайтів. І там також повно файлів про ельфів.

Артеміс навіть і оком не змигнув.

— Я мусив спробувати. Певен, ви мене зрозумієте.

— А більше ти нічого не хочеш нам розказати?

Артеміс широко розплющив очі — сама невин­ність.

— Нічого. Ви занадто розумні для мене.

Фоулі витяг із набору лазерний диск і вставив його в комп’ютер на столі.

— Про всяк випадок я трошки пограюся з твоїм комп’ютером. Вірус не пошкодить файли, якщо там нічого не буде про Народ. І він лишиться в системі ще на шість місяців. На випадок, якщо ти нас якось перехитрив.

— І ви мені кажете усе це, бо я все одно нічого не пригадаю.

Фоулі переступив із ноги на ногу і зчепив руки. — Саме так.

У двері увійшла Холлі. Вона тягла за собою мета­леву капсулу.

— Дивіться, що я знайшла закопаним у землі,— вона відкрила кришку і висипала зміст капсули на туніський килим. Кілька комп’ютерних дисків і ко­пія щоденника Артеміса.

Фоулі оглянув диск.

— Що іще ти забув згадати?

Цього разу Артеміс мав уже не такий хоробрий вигляд. Усі ниточки, що пов’язували його з мину­лим, одна за одною обривалися.

— Вискочило з голови.

— Так я і думав. Більше нічого немає?

Артеміс повернувся на стілець, схрестив на гру­дях руки.

— Якщо я скажу, що немає, ви мені повірите?

Рут так разгреготався, що аж екран затрусився.

— Так, Артемісе. Ми тобі цілком довіряємо. Як можна тобі не вірити після всього, що сталося з На­родом через тебе? Якщо ти не проти, ми б хотіли поставити тобі кілька питань під месмером, і цього разу сонячних окулярів на тобі не буде.

Шістнадцять місяців тому хлопцеві вдалося не піддатися гіпнотичному погляду Холлі, бо він на­дягнув дзеркальні сонячні окуляри. Так він уперше перехитрив ельфа. І то було не востаннє.

— Гаразд, питайте.

— Капітане Шорт,— гаркнув Рут,— ти знаєш, що робити.

Холлі зняла шолом, потерла кінчики вух, щоб від­новити кровообіг.

— Зараз я тебе замесмеризую і поставлю кілька питань. Цю процедуру ти проходитимеш не вперше, тож знаєш, що боляче не буде. Раджу розслабитися.

Якщо спробуєш опиратися, це може привести до втрати пам’яті або навіть до пошкодження мозку.

Артеміс підвів руку.

— Зачекай хвилинку. Чи правильно я зрозумів, що коли я прокинуся, усе скінчиться?

Холлі посміхнулася.

— Так, Артемісе. Це наше останнє прощання.

Обличчя хлопця було спокійним, попри всі емо­ції, що вирували у його душі.

— Тоді я маю сказати кілька слів.

Рут мимоволі зацікавився.

— Одна хвилина, Фауле. І на добраніч.

— Добре. По-перше, хочу вам подякувати. Завдя­ки Народу поруч зі мною моя родина і друзі. Не хоті­лося б мені про це забувати.

Холлі поклала йому на плече руку.

— Так краще, Артемісе. Повір.

— А по-друге, я хочу, щоб ви всі пригадали, коли вперше мене побачили. Пам’ятаєте?

Холлі здригнулася. Вона пригадала холодну лю­дину, що накинулася на неї на магічному місці в Пів­денній Ірландії. Командир Рут ніколи не забуде, як вибухнув танкер. Фоулі вперше побачив хлопця на записі, коли той вимагав викуп за Холлі. Не дуже приємні спогади.

— Якщо ви зітрете всі спогади про Народ,— про­довжив Артеміс,— я знову можу стати тією ж люди­ною. Ви справді цього хочете?

Таке навіть на думку нікому не спало. Невже за трансформацію Артеміса відповідальні ельфи? І чи будуть вони винні, якщо він знову стане злим?

Холлі повернулася до екрана.

— Чи таке можливе? Артеміс дуже змінився. Чи маємо ми право втручатися?

— Він має слушність,— додав Фоулі.— Ніколи не думав, що скажу таке, але новий хлопець мені навіть подобається.

Рут відкрив на екрані ще одне вікно.

— Ось який рапорт прислало нам Братство пси­хологів. Вони кажуть, що шанси повернення до колишньої особистості мінімальні. Фаул отримає сильний позитивний вплив із боку своєї родини і Батлерів.

— Братство психологів? — хмикнула Холлі.— Ар­гон і його друзі? І коли це ми почали довіряти цим лікарям?

Рут відкрив рота, щоб закричати, але передумав. Не кожного дня таке трапляється.

— Холлі,— майже ніжно сказав він.— Зараз мова йде про майбутнє нашої культури. І майбутнє Арте­міса — то не наша проблема.

Холлі похмуро посміхнулася.

— Ваша правда, отже, ми такі ж погані, як і Люди Бруду.

Командир вирішив повернутися до свого звично­го стилю спілкування.

— Послухай мене, капітане,— гримнув він.— Бути командиром означає приймати складні рішення. А не бути командиром означає стулити пельку і ро­бити те, що тобі наказують. Замесмеризуй цих лю­дей, доки ми не забули, навіщо тут зібралися.

— Так, сер. Як скажете, сер.

Холлі стала навпроти Артеміса і зазирнула йому в очі.

— Прощавай, Холлі. Більше я тебе не побачу, хоча впевнений, що ти мене побачиш.

— Розслабся, Артемісе. Дихай глибше.

Коли Холлі заговорила знову, голос у неї став низьким і хриплим. Гіпнотичний месмер.

— Добре ми попрацювали у Спіро, еге ж?

Артеміс сонно посміхнувся.

— Так. Наша остання пригода. Більше шкоди людям не завдам.

— Як ти прийшов до цього плану?

Артеміс заплющив очі.

— Гадаю, природні здібності. Передаються у Фа­улів із покоління в покоління.

— Думаю, ти зробив усе можливе, аби зберегти спогади про ельфів?

— Майже.

— Що саме ти зробив?

Хлопець посміхнувся.

— Кілька трюків.

— Яких трюків? — наполягала Холлі.

— Це таємниця. Не скажу.

Холлі додала в голос месмера.

— Розкажи, Артемісе. Це лишиться нашою таєм­ницею.

На скроні хлопця запульсувала вена.

— Лишиться між нами? Не скажеш іншим ельфам?

Холлі винувато покосилася на екран. Рут махнув, щоб вона продовжувала.

— Не скажу. Усе лишиться тільки між нами.

— Батлер закопав капсулу в лабіринті.

— І?

— І я послав сам собі листа. Розраховую, що Фо­улі його знайде, і це приспить його пильність.

— Дуже розумно. А чи є щось таке, що він