Йон Колфер - Артеміс Фаул. Код вічності, Йон Колфер

зітре все, що сталося за останні шістнадцять місяців. Це може мати серйозні наслідки для вашого емоційного розвитку, не кажучи вже про IQ. Тож краще вже скористаємося лабора­торним обладнанням і зітремо лише те, що стосується Народу. Звісно, дні, що ви провели в компанії ельфів, зітруться повністю. Тут ми не можемо ризикувати.

Артеміс, Батлер і Джульєтта сиділи навколо сто­лу. Гноми-техніки протирали їхні скроні дезінфек­тантами.

— Я тут подумав...— почав Батлер.

— Нічого не кажи,— перервав його кентавр.— Про вік, еге ж?

Батлер кивнув.

— Багато людей знають мене сорокарічним. Не можна ж їх усіх стерти.

— Ми вже подумали про це, Батлере. Попрацю­ємо над твоїм обличчям лазером, доки ти будеш не­притомний. Приберемо омертвілу шкіру. Ми навіть пластичного хірурга привезли, щоб зробити тобі кілька ін’єкцій і розгладити зморшки.

— Що колотимете?

— Жир,— пояснив кентавр.— Візьмемо з одного місця і перенесемо до іншого.

Така ідея особливого ентузіазму у Батлера не ви­кликала.

— Цей жир,— обережно запитав він,— не з мого ж заду, еге ж?

Фоулі якось невтішно фиркнув.

— Ну, він не з твого заду.

— Поясни.

— Дослідження показують, що з усіх ельфів гно­ми живуть найдовше. Існує такий собі Полл Дайн, якому вже за дві тисячі років переступило. Ти хіба ніколи не чув, як кажуть «гладенький, як дупа у гнома»?

Батлер відштовхнув техніка, який намагався при­ладнати йому до скронь електроди.

— Ти хочеш сказати, що в мою голову зроблять ін’єкцію жиру з гномської дупи?

Фоулі знизав плечима.

— Така ціна молодості. Піксі на західному узбе­режжі добряче платять за таку процедуру.

— Я не піксі,— прогарчав Батлер.

— А ще ми привезли гель, що підфарбує все во­лосся, що ти можеш виростити в майбутньому, і піг­мент, щоб приховати пошкоджені клітини на твоїх грудях,— квапливо продовжив кентавр.— Коли ти прокинешся, зовні будеш молодим, незважаючи на старі нутрощі.

— Дуже розумно,— похвалив Артеміс.— На мен­ше я і не чекав.

Увійшла Холлі з Мульчем на буксирі. На гномі були наручники, і вигляд він мав дуже жалюгідний.

— Хіба це справді необхідно,— канючив він,— після всього, що ми пережили разом?

— На карту поставлено мій значок,— відповіла Холлі.— Командир наказав або повернутися із то­бою, або не повертатися зовсім.

— І що мені робити? Віддати свій жир?

Батлер закотив очі.

— Тільки не це.

— Не хвилюйся, Доме,— хихикнула Джульєтта.— Ти нічого не пригадаєш.

— Відключить мене,— сказав Батлер.— Швидше.

— І не кажи,— підтримав його Мульч і спробував потерти свої сідниці.

Холлі зняла з нього наручники, але далеко не віді­йшла.

— Він хотів попрощатися, тож ми і прийшли.— Вона штовхнула гнома в плече.— Ну, прощайся.

Джульєтта підморгнула.

— Прощавай, смердючко!

— Бувай, невдахо!

— Не гризи більше цементні стіни.

— Не смішно,— огризнувся Мульч.

— Хто знає, може, ми ще колись побачимось.

Гном кивнув на техніків, що готували жорсткі диски.

— Якщо і побачимося, дякувати цим людям, то буде вперше.

Батлер опустився на коліно, щоб опинитися на одному рівні з гномом.

— Бережи себе, друже. Тримайся подалі від гоб­лінів.

Мульч здригнувся.

— Навіщо ти мені нагадав?

На екрані, установленому ЛЕПівськими офіцера­ми, з’явилося обличчя Рута.

— Може, ви двоє хочете одружитися? — гримнув він.— Не розумію, чому стільки емоцій. Через десять хвилин ви, люди, навіть імені цього злодія не прига­даєте!

— Командир на зв’язку,— сказав один із техніків, хоча це і так було очевидно.

Мульч повернувся до маленької камери, що крі­пилася на екрані.

— Джуліусе, будь ласка. Хіба ти не розумієш, що всі ці люди завдячують мені своїм життям? Це для них дуже емоційна мить.

Обличчя Рута почервоніло. Мабуть, через пере­шкоди.

— Мені начхати на ваші зворушливі миті. Я тут, аби переконатися, що стирання пам’яті пройшло гладенько. Якщо я добре знаю нашого друга Фаула, то він тримає кілька тузів у рукаві.

— Ваші підозри, командире,— сказав Артеміс,— пусті.

Але ірландський підліток ледь стримував посміш­ку. Усі знали, що він приховав кілька предметів, аби відновити спогади, ЛЕП лишалося їх знайти. Остан­нє завдання.

Артеміс підвівся і підійшов до Мульча Діггумса.

— Із усіх ельфів тебе мені не вистачатиме більше за всіх. Яке б майбутнє ми мали разом!

Мульч мало не просльозився.

— Твоя правда. З твоїм мозком і моїми талантами...

— Не кажучи вже про відсутність моралі,— втру­тилася Холлі.

— Жоден банк у світі не почувався би в безпеці,— закінчив гном.— Який шанс ми втратили.

Артеміс щосили намагався виглядати щирим. Це дуже важливо для наступного етапу плану.

— Мульче, я знаю, що ти ризикував життям, коли зраджував родину Антонеллі, тож я хочу тобі дещо подарувати.

У Мульчевій уяві виникли трастові фонди й офшорні рахунки.

— Немає потреби. Справді. Хоча я був неймо­вірно хоробрим, адже на мене чекала смертельна небезпека.

— Саме так,— кивнув Артеміс і зняв із шиї золо­тий медальйон.— Знаю, що це небагато, але для мене він має велике значення. Я хотів лишити його собі, але зрозумів, що за кілька хвилин він нічого для мене не значитиме. Мені б хотілося, аби він був у тебе. Ду­маю, Холлі не заперечуватиме. Маленька згадка про наші пригоди.

— Ага,— погодився Мульч, хапаючи медальйо­на.— Пів-унції золота. Чудово. Ти що, банк пограбу­вав, Артемісе?

Артеміс затримав руку гнома.

— Справа не завжди в грошах, Мульче.

Рут витягнув шию, намагаючись краще роздиви­тись.

— Що там таке? Що ти передаєш заарештова­ному?

Холлі взяла медальйон і піднесла його до камери.

— Просто золота монетка, командире. Я сама дала її Артемісу.

Фоулі покосився на круглячок.

— Власне, так ми вб’ємо двох хробаків. Медаль­йон може викликати певні спогади. Не дуже велика вірогідність, але таке цілком можливе.

— А другий хробак?

— У Мульча буде на що дивитися у в’язниці.

Рут кілька секунд подумав.

— Гаразд. Хай лишається. А тепер ведіть зааре­штованого до транспортеру і закінчимо справу. У мене зустріч з Радою через десять хвилин.

Холлі вивела Мульча, і Артеміс зрозумів, що справді шкодує, що гнома немає поруч. І більш того, шкодує, що спогади про цю дружбу можуть наза­вжди зникнути.

Техніки налетіли на них, як мухи. За кілька секунд усі люди в кімнаті мали електроди приєднаними до скронь і зап’ястків. Кожен комплект електродів тяг­нувся через нейтральний трансформатор до плазмо­вого екрана. На моніторі спалахували спогади.

їх уважно роздивлявся Фоулі.

— Ще зарано,— заявив він.— Відкалібруйте до шістнадцяти місяців тому. Власне, зробіть три роки. Не