Йон Колфер - Артеміс Фаул. Зрада Опал, Йон Колфер

class="p">«Ой!» — Мульчеві стало соромно. Якщо когось звинувачують через те, що ти пускаєш вітри, у гоблі­нів це вважається мало не криміналом. Сила звички мало не змусила Мульча підняти руку і зізнатися, але інстинкт самозбереження виявився сильнішим за совість.

За мить надійшов сигнал. Його важко було про­пустити. Від вибуху транспортер аж похитнуло. Час братися за роботу і довіритися Артемісу, який ска­зав, що майже неможливо не дивитися на вибух.

Мульч прочинив люк над головою. Гном був гото­вий, що на кришці хтось стоятиме, але вантажний відсік був порожній. Мульч відкинув кришку люка і заповз до маленької кімнати. Там було багато ціка­вого. Ящики зі злитками, плексигласові скриньки з людською валютою, античні прикраси на манекенах. Схоже, Опал не збиралася бідувати у своїй новій люд­ській подобі. Мульч схопив сережку з одним діаман­том із найближчого бюсту. Артеміс наказав нічого не брати? То й що? Одна сережка його не затримає.

Мульч кинув діамант завбільшки з голубине яйце до рота і проковтнув. Пізніше вийде, коли поруч ні­кого не буде. А поки полежить у шлунку і вийде іще яскравішим, ніж був.

Підлога здригнулася від наступного вибуху, і це нагадало Мульчеві, що час іти далі. Він підійшов до

дверей відсіку, які були прочинені. За ними розта­шувалося пасажирське відділення, і було воно саме таким розкішним, як його описала Холлі. Мульча мало не вивернуло, коли він побачив стільці, вкриті хутром. Огидно. За пасажирським відділенням міс­тилась кабіна пілота. Видно було, що Опал зі своїми друзями стояли перед лобовим склом і дивилися на вибухи. Вони нічого не говорили і ледь дихали. Саме так, як і сказав Артеміс.

Мульч упав навколішки і поповз по килиму. Те­пер його ніщо не приховувало. Якби хтось із піксі обернувся, його б застукали прямо посеред кімнати, і ховатися можна було б лише за посмішкою.

«Повзи і ні про що не думай,— наказав Мульч сам собі.— Якщо Опал тебе впіймає, вдай, що ти загу­бився, або в тебе амнезія, або ти щойно вийшов із коми. Може, вона поспівчуває, дасть трохи золота і відпустить на всі чотири боки. Ага, мрій».

Під колінами щось рипнуло. Гном завмер, але пік­сі на звук не відреагували. Може, кришка потаємно­го відділення? Мульч обповз це місце. Тільки рипін­ня йому не вистачало.

На стільці лежали дві бомби, саме на рівні Муль­чевого носа. Він навіть не повірив. Прямо тут, на від­стані метра. Ця частина плану також залежала від вдачі. Якби якийсь із братів Брілл тримав бомби під пахвами, чи коли б зарядів було більше, ніж він зміг унести, їм би довелося іти на транспортер Опал тараном і сподіватися, що це допоможе її зупинити. Але от вони, бомбочки, так і просяться, щоб їх укра­ли. Часто під час крадіжки Мульч вигадував голоси, якими могли б розмовляти ті предмети, що він хотів поцупити. Так, це трошки божевільно, але він багато часу проводив на самоті, а поговорити з кимось хоті­лося.

«Ну, містере красавчику,— сказала одна із бомб фальцетом з придихом.— Я чекаю. Мені тут не подо­бається. Будь ласка, врятуй мене».

«Добре, мем,— подумав Мульч і витяг торбу.— Беру вас із собою, але довго йти не доведеться».

«І мене,— сказала інша.— Я теж хочу з вами».

«Не хвилюйтеся, міс. Там, куди ми підемо, місця вистачить усім».

Коли через хвилину Мульч вилазив через розірва­ну гуму, бомб на стільці уже не було. На їхньому міс­ці лежав маленький комунікатор.

Три піксі тихесенько сиділи в кабіні пілота. Одна була зосереджена на транспортному засобі за двісті метрів від них. Двоє інших щосили намагалися не випустити гази і не думати про те, як би не випусти­ти гази.

Бокові двері вантажного транспортера були від­чинені, щось виблиснуло в ранішньому світлі і поле­тіло до землі. Через кілька секунд почувся вибух, транспортер Опал захитався на ресорах.

Брати Брілл охнули і відразу ж отримали по вухах від Опал.

Вона не хвилювалася. Їх шукали. Стріляли в піть­мі. Може, через тридцять хвилин буде досить світло, щоб побачити корабель неозброєним оком, але до того часу вони майже не виділялися на тлі навко­лишнього пейзажу, дякувати корпусу із особливого сплаву і камуфляжній фользі. Фаул, мабуть, здога­дався, що вони тут, бо дуже близько тут до зонду. Звісно, було б добре їх підірвати, але плазмовий по­стріл допоможе сканерам Фоулі їх засікти і перетво­рить корабель на чудову мішень.

Опал витягла цифровий блокнот і ручку і на­шкрябала записку:

«Зберігайте спокій. Навіть якщо один заряд по­трапить у нас, корпус він не проб’є».

Блокнот узяв Мервелл.

«Може, нам час летіти. Скоро тут будуть Люди Бруду».

Опал написала у відповідь:

«Любий Мервелле, будь ласка, не починай дума­ти — мозок пошкодиш. Зачекаємо, доки вони не по­летять звідси. На такій відстані вони почують наші двигуни».

Транспортер знову здригнувся від вибуху. З лоба Опал скотилася краплинка поту. Смішно, вона ж ні­коли не потіє. Тим паче перед підлеглими. Через п’ять хвилин сюди набіжить повно людей, така вже їхня природа. Тож вона зачекає іще п’ять хвилин і спробує пролетіти повз транспортер ЛЕП, а якщо не зможе, доведеться їх підірвати і виступити проти надзвуко­вого транспортера, який з’явиться для перевірки.

Із ЛЕПівського транспортера вилетіло іще кілька гранат, але тепер вони були далі, і замаскований кора­бель Опал навіть не похитнувся від ударної хвилі. Ви­бухи тривали ще дві чи три хвилини, нічим не загро­жуючи Опал і братам Брілл, і вантажний транспортер несподівано зачинив двері й опустився в підйомник.

— Гм-м,— сказала Опал.— Дивно.

— Може, у них бомби скінчилися? — припустив Мерв, хоча і знав, що Опал покарає його за те, що він висловив власну думку.

— Ти так думаєш, Мервелле? У них скінчилася вибухівка, тож вони вирішили дати нам спокій. Ти дійсно вважаєш, що таке може бути, імбецильне ти створіння? У тебе зовсім лобних долей немає?

— Я просто виступаю адвокатом диявола,— кво­ло пробурмотів Мерв.

Опал піднялася зі стільця і помахала на братів рукою.

— Замовкніть. Мені потрібно хвилинку пого­ворити з собою,— І вона почала ходити по кабіні пі­лота.— Що відбувається? Вони вистежили нас до підйомника, влаштували феєрверк, а тоді полетіли геть. Отак просто. Чому? Чому? — Вона потерла скроні.— Думай.— Раптом вона пригадала.— Учора.

В Е1 украли транспортер. Ми чули на поліцейській частоті. Хто його вкрав?

Скант знизав плечима.

— Не знаю. Якийсь гном. Це важливо?

— Так. Гном. А чи не було у справі з Артемісом Фаулом якогось гнома? І чи не ходили чутки, що саме