Ендрю Мейн - Хованки з хижаком, Ендрю Мейн

Ця історія видається безглуздою, особливо враховуючи, наскільки по-чудернацькому звучать деякі з їїі версій, — індійські примари, тваринні оргії, — та все ж... є щось у наляканому погляді юної Елізабет. Я хочу дізнатися, що вона бачила.

Імпульсивно я набираю номер і проклинаю себе, бо заздалегідь не придумав, що ж казати.

— Служба постачання аквакультури. Чим можу вам допомогти?

Жіночий голос.

— Елізабет Лі?

— Тепер уже Коллінз.

— Вибачте. Так, звісно. У мене досить, гм, незвичне прохання. Я займаюсь одним дослідженням і хотів би поставити вам декілька питань.

— О боже. Ви про ту істоту з Куґар-Крика, чи не так?

— Ем, так.

— Слухайте. То був розіграш, який влаштували кілька моїх друзів. Щойно почали знаходити жертв нападів тварин, я знала, що мені обов’язково зателефонують. Мені нема чого додати.

— Розіграш?

— Так, — каже вона доволі твердо. — Якщо хочете дізнатися більше, гадаю, вам слід запитати того божевільного професора, який знаходить тіла.

Я навіть не усвідомлював, який про це пішов розголос.

— Звідки вам про це відомо?

— Мій чоловік — коп. Про це всі знають. У будь-якому разі поговоріть із професором.

— Я і є той професор.

— Перепрошую?

— Тео Крей. Це я знаходжу тіла.

Елізабет робить паузу, перш ніж відповісти.

— То це ви знаходите тих дівчат?

— Так, мем.

— І що, на вашу думку, їх убило? — питає вона.

— Людина.

— Людина?

— З плоті й крові.

— А як це стосується мене?

— Тієї ночі ви щось бачили.

— Я вже сказала: то був розіграш.

— Я дивлюся на фото, зроблене кілька днів потому Дівчина на ньому не вважає це розіграшем.

— Це сталося дуже давно. Вона не надто багато знала.

— Так чи інакше, я хотів би з вами поговорити.

— Чи я вже згадувала, що мій чоловік — поліціянт?

— Так, мем.

— Гаразд, — зітхає вона. — Маєте нашу адресу?

Розділ 53

Тіні

Елізабет із чоловіком живуть у доглянутому двоповерховому будинку на декількох акрах землі. Коли я відчиняю хвіртку мене наввипередки поспішають привітати три слиняві дворняги. Після того як я старанно почухав кожну з них за вухом, сплативши за вхід, вони тікають геть, переслідуючи якогось невидимого ворога.

Елізабет сидить на ґанку, поруч із нею на столі — графин чаю з льодом. Вона трохи кремезніша, ніж на фото, зробленому незабаром після закінчення школи, проте очі та волосся не змінилися.

— Отже, це ви той чоловік, що викопує тіла? — питає вона.

— Гадаю, можна й так сказати.

Елізабет жестом пропонує мені сісти.

— Томас каже, ви втратили подругу?

Як я розумію, Томас — це її чоловік, офіцер поліції.

— Колишню студентку.

— Чула, спочатку вас заарештували як підозрюваного?

— Та ще пригода.

— Вірю. Вірю. Та ви приїхали поговорити про Куґар-Крик. Чесно кажучи, ви марнуєте час. Як я вже сказала, то був розіграш. Ось і все.

Її слова звучать мов заздалегідь підготовлена промова. Я розумію, що для неї це все було неабияким тягарем.

— Для двох людей — не все, — кажу я.

— Перепрошую?

— Двоє людей бачать можливий зв’язок. Я та ви. Коли я зателефонував, ви сказали, що були впевнені — рано чи пізно хтось мав вам зателефонувати. Поки що лише ми так близько знайомі зі справою, і обоє зробили висновок про можливий зв’язок.

— Гадаю, вам час іти. Не хочу спускати на вас своїх собак.

Елізабет вимовляє це не зовсім щиро.

— Щасти вам із цим. Я вже познайомився з собаками.

Вона хитає головою.

— Нікудишні тварини.

Зрештою під натиском моєї впертості вона здається.

— Гаразд. Зрозумійте, на той час я й гадки не мала, що відбувається, а потім мої друзі все перебільшили. Тоді всі решта немов подуріли. Я навіть читала статтю, де говорилося, ніби ми там зібрались на якусь оргію з привидами тварин. Я пішла в ті гори незайманою, незайманою і повернулася, красно дякую.

— То що сталося?

Якусь мить Елізабет збирається з думками.

— Що ж, як ви, певно, знаєте, ми не перші, хто зустрів монстра з Куґар-Крика чи чим би воно не було. Взагалі-то, ходили чутки про істоту, що ховається в тих лісах, і, власне, з цієї причини Різ Пенні й Алекс Денсон організували ту подорож. Вони гадали, що то може бути снігова людина або ж прибульці. Хай там як, цей задум переріс у повноцінний випускний похід. Разом нас зібралося сімнадцятеро.

— Що ви чули раніше?

— Туристи розповідали, що бачили, як за ними стежить тварина на двох ногах. Вони повернулися з риболовлі й побачили свої намети догори дриґом. Навіть фотографія була.

— Фотографія?

— Так. Здається, кузен Алекса зробив її за кілька тижнів до того. Я бачила розмиту мімеографічну копію. Та істота могла бути чим завгодно.

— Як вона виглядала?

— У той час, здається, Різ казав, що вона нагадувала Чорну Пантеру з коміксів. Він навіть клав обкладинку коміксу поруч із фотографією. Якщо я не помиляюся. Та ці нові дівчата, ці жертви, їх же вбив ведмідь?

— На тілі п’ять відмітин від кігтів, що могло б свідчити про напад ведмедя. Якби це був кіт, було б чотири.

— Томас каже, що хлопці зі Служби рибних ресурсів та диких тварин гадають, ніби напади можуть бути скоєні багатопалою кішкою, тому і сталася вся ця плутанина. І великі кішки, і ведмеді часто закопують свою здобич.

— Місіс Коллінз, я бачив ці поховання. Жодна тварина на таке не здатна.

— Елізабєт. Та ви вважаєте, що на таке міг би бути здатен той Куґарець?

— Ви все ще не розповіли мені, що бачили.

— Так. Так. Отже, ми пішли в похід до гарячого джерела, і хтось сказав, що бачив, як за нами стежать. Ми з Люсі Плєвін і декількома іншими дівчатами відстали, почали збирати квіти та розмовляти. Незабаром ми виявилися відокремлені від решти, втім, стежка була одна, загубитися було важко. От ми йдемо, гучно розмовляємо, сміємося, всяке таке, як раптом Кері Самтєр зупиняється й питає: «Що то таке?» Вона вказує на щось ліворуч від нас, на хребті між дерев. Ми нічого не бачимо. Вона каже, що там було щось велике, а я відповідаю, що як там щось і було, то хіба ведмідь. Вона