Міша Селимович - Фортеця, Міша Селимович

тілом. Не хотів би залишитися ними. Радше буду безрозсудною людиною, яка думає про те, що її не стосується, чого вона не може виправити і що від неї далеко, як небесна зірка.

Нічого не годен зробити, але думаю.

Це все, що я можу. Краятиму свою душу думкою про добру людину, яка чекає в фортеці на смерть. І намагатимуся забути. Як і багато чого іншого. Поволі я роблюся звалищем перетлілих жалощів, співчуттів, сорому, мертвих клятв, потоптаної гордості, і весь цей сморід з часом називатиму досвідом. Я вже відчуваю, як воно тхне, ще відчуваю, бо пізніше я не відчуватиму й цього.

Я пішов з дому, щоб зустрітися з ким-небудь, почути що-небудь, порозмовляти, розпитати. Але ні з ким я не зустрівся, нічого не чув, ні про що не порозмовляв. З ким, що, про віщо? Ніхто не знає, нікого не стосується, ніхто не хоче встрявати в розмову. Або скаже давно мені знайоме: пильнуй свого діла.

В одному дворі гуляли весілля. Ворота відчинені навстіж, на подвір'ї повно молоді, гупає невидимий бубон, кружляє коло, лине сміх, чуються пісні, веселі вигуки.

Ніхто з них не знає про Раміза, ні про збори в мечеті, ні про якесь лихо, так і проживуть життя, не знаючи нічого.

Я глянув на них мимохідь, але вони довго не виходили мені з голови. «Щоб вас чорти забрали», — казав я. Щасливі люди.

Чому я не такий, як вони? Чому я не дбаю про себе? Чому мене стосується те, що мене це стосується?

Може, одужаю, може, дозрію. Колись. Не знаю тільки коли.

Не хочу думати про Раміза.

Зараз не думаю про Раміза — думаю про те, що говоритимуть про нього. Скоро полудень.

Я ввійшов до мечеті, не приглядаючись до тих, що були на подвір'ї, і сів недалеко від дверей.

Коли мечеть почала заповнюватися, я міг вільно роззиратися, не привертаючи, на щастя, до себе уваги, бо всі дивилися на тих, що заходили останні: учителів медреси, імамів, проповідників, високих чиновників, головного суддю, якого супроводив Джемаль Зафранія. Джемаль усміхався до всіх, нікого не бачачи, а суддя ступав нахмурений, втупившись у якусь уявну точку перед собою.

Мула Ібрагім зайшов серед останніх і, не розглядаючись, рушив у напрямку до мене, але коли завважив мене, зупинився і став шукати кращого місця, вдаючи, ніби не бачив мене.

Він правий, адже, справді, яке я маю відношення до цього зборища? Люди подумають, що я проник сюди самочинно або що запросили мене помилково.

Ці люди — мозок і сила міста, і якби якимось дивом стеля мечеті обвалилася, місто втратило б розум і вагу. Попри всю жалість, яку я відчував би від цього, я був би щасливий, якби мені вдалося врятуватися, бодай одному-однісінькому, бо було б несправедливо, коли б доля зрівняла мене з такими знатними людьми.

Так я думав не від зловтіхи, а від розгубленості. З самісінького ранку я нічого не їв, шлунок судомило, у животі бурчало, руки пашіли. Якщо я змушений буду бігти надвір, помчу просто по людях до дверей. Думатимуть, що втікаю зі зборів.

У голову мені полізли всілякі дурні думки. Ось Авд-ага встане й розповість, як він просив мене, щоб я посвідчив проти Раміза, а я відмовився. Згадає й вечірку в хаджі Духотини, скаже, що в мене дружина християнка, а якщо переповість те, що йому вона вчора ввечері наговорила, усі обернуться до мене, щоб проштрикнути очима чудовисько на ім'я Ахмет Шáбо.

Знав я, що все це дурниці. Розправитися зі мною Авд-ага міг би й сам, або це зробив би Джемаль Зафранія, чи який-небудь миршавий поліцай, для цього не треба було б турбувати таких знаменитостей. Але збуджений мозок все одно що наляканий звір, якого охопив страх і якому скрізь ввижаються вороги.

Навіщо мене покликали?

Попереду підвівся Джемаль Зафранія й почав говорити. Зажмуривши короткозорі очі (а мені здавалося, що він дивиться тільки на мене), всміхаючись люб'язно й водночас безапеляційно, — люб'язно від свого імені і безапеляційно від імені судді, — він сказав, що за розпорядженням високоповажаного пана судді, чесність і мудрість якого відомі далеко за межами нашого міста (Зафранія вклонився судді, а той слухав його спокійно, анітрохи не бентежачись від таких безсоромних лестощів), за розпорядженням, яке йому робить честь, він попросив найшановніших городян прийти на ці збори, за що він їм від свого імені висловлює глибоку вдячність. Привід, заради якого всі тут зібралися, дріб'язковий і незначний, але сама справа дуже важлива, і він, з дозволу й за розпорядженням високоповажаного пана судді, викладе коротко її суть, щоб мудріші від нього люди могли висловити свою думку з цього приводу. У нашому місті мешкав якийсь дурисвіт Раміз, відомий негідник, який твердить, що він студент Аль-Азгару, що, звичайно, брехня, а якщо й правда, то це ганьба для нього, а не для Аль-Азгару. Ніхто не має нічого проти, щоб він мешкав у місті, наша гостинність і щирість відома кожному. Ніхто не має нічого проти, щоб він виступав з проповідями, ми шануємо свободу слова, але той безбожник і невіглас наважився говорити людям такі жахливі речі, яких чесна людина не посміє повторити. (І тут же він повторив їх, мовби забувши те, що сам сказав, чи не вважаючи себе чесною людиною, що було, звичайно, його помилкою, зробленою в ораторському запалі, а не щирою самооцінкою). Той навіженець нападав на наші закони, віру, державу і навіть на найяснішого султана. Але яке б це не було жахливе й немислиме, заради цього ми не збирали б вас. Ідеться про тяжчу й важливішу річ. Той злочинець цілий місяць з дня в день перед повною мечеттю сіяв зерна отрути. І ніхто, жодна людина за тих тридцять днів не обірвала його, не зупинила цього богохульства, не донесла на нього органам влади. (Ось воно що, властям видали його не ті люди, до яких він промовляв, а інші, їхні!) Постає питання: де справжні віруючі? Де була і що робила влада протягом цього часу? Ми були сліпі й глухі, і це нам треба визнати, ми проспали той час, дозволивши оскаженілому ворогові говорити перед народом, що йому на язик спаде. А влада, яка повинна знати, чим займаються підозрілі люди, навіть пальцем не поворухнула. Доки будемо терпіти, щоб усякий пройдисвіт, коли йому тільки заманеться, обпльовував наші святині? Доки будемо дозволяти, щоб чорні людиноненависники отруювали народ?

— Більше цього не буде! — похмуро кинув суддя, перервавши красиво змережану Зафраніїну промову,