Єжи Косінскі - Розфарбований птах, Єжи Косінскі

Скидалося на те, що в Гавриловому світі кожен мав багато подоб; одному обличчю давали ляпаса, а друге цілували, поки ще одне тимчасово залишалося непоміченим. Щосекунди людину оцінювали мірилом її професійної придатності, родинного походження, успіхами в колективній чи партійній роботі та порівнювали з іншими, які могли замінити тебе будь-якої миті або ти міг замінити їх. Партія постійно роздивлялася своїх членів крізь лінзи з різною фокусною відстанню, однак незмінною точністю: ніхто не знав, як виглядатиме кінцевий образ.

Фактично, стати членом партії означало досягнути мети. Шлях до вершини був непростий, і, ближче знайомлячись із життям полку, я краще розумів, що Гаврилів світ був геть не простий.

Видавалося, наче людина мусить дряпатись одночасно багатьма драбинами, аби дістатися на вершину. Можна було подолати вже половину шляху на професійній стезі, однак лише починати свій рух у політиці. Однією драбиною ти міг підійматися, а іншою спускатися. Отже, шанси на успіх постійно змінювалися, і Гаврило казав, що часто просуватися доводилося, зробивши один крок уперед та два назад[22]. На додачу, навіть опинившись на вершині, легко можна було впасти, і тоді доводилося починати все спочатку.

А що людину оцінювали залежно від соціального походження, то на оцінку впливало минуле батьків, навіть якщо хтось із них уже помер. Кращі шанси на сходження політичною драбиною мали діти промислових робітників, а не селян чи службовців. Ця родинна тінь невтомно супроводжувала кожного так само, як поняття первородного гріха не дає спокою навіть ревним католикам.

Мене переповнювали побоювання. Чим займався батько, я пам’ятав погано, однак пригадував кухарку, покоївку та няньку, яких, безумовно, слід було вважати жертвами експлуатації. А ще я знав, що ані мій батько, ані матір не були робітниками. Невже моє суспільне походження завадить мені в житті з совітами так само, як чорне волосся та очі заважали жити серед селян?

На військовій драбині місце людини визначалося званням і посадою в полку. Ветеран партії повинен був точно виконувати накази навіть безпартійного командира. Пізніше на партійних зборах він міг засудити дії начальника і, заручившись підтримкою більшості членів партії, домогтися, щоб того понизили. Часом виходило навпаки. Командир міг покарати партійного офіцера, і тоді партія могла понизити його у своїй ієрархії.

У цьому лабіринті я почувався загубленим. У світі, до якого мене приймав Гаврило, людські прагнення та сподівання перепліталися з іншими, як коріння та гілки могутніх дерев у лісовій гущавині — кожне дерево змагалося за вологу з ґрунту та сонце з неба.

Я непокоївся. Що зі мною станеться, коли я виросту? Якими очима дивитиметься на мене партія? Що ховалось у мене всередині: здорова серцевина свіжого яблука чи гнила червива кісточка зморщеної сливки?

Що трапиться, якщо інші люди, колектив, вирішать, що найкраще я придатний, скажімо, до пірнання на велику глибину? Чи матиме значення те, що я страшенно боявся води, пам’ятаючи, як я мало не потонув під кригою? Колектив може вирішити, що це був неоціненний досвід, і відправити мене навчатися на пірнальника. Замість того, щоб винаходити вогнепровідні шнури, мені доведеться решту життя пірнати, попри ненависть до води та панічний страх перед кожним зануренням. І що тоді станеться? Хіба ж може людина, запитував Гаврило, припускати, наче одне її судження переважить думку багатьох людей?

Я всотував кожне Гаврилове слово і записував питання, на які хотів отримати відповіді, на грифельній дощечці, яку він мені дав. Я слухав солдатські розмови до та після зборів і підслуховував самі збори крізь брезентові стіни намету.

Життя цих радянських дорослих теж було не надто просте. Можливо, велося їм не легше, ніж тому, хто мандрував від села до села, де його вважали циганчуком. Людині доводилося вибирати з-поміж безлічі доріг, шляхів та шосе у країні життя. Деякі були глухими кутами, а інші заводили на болота чи в небезпечні пастки й тенета. У Гавриловому світі лише партія знала правильну дорогу та потрібний напрямок.

Я намагався запам’ятати все, чого мене навчав Гаврило, і не забути жодного слова. Він переконував, що для того, щоб бути щасливим і корисним, слід приєднатися до маршу робітничого класу та крокувати в ногу з усіма, залишаючись на призначеному місці в колоні. Підштовхувати тих, хто йде попереду, так само погано, як плентатися позаду. Це могло призвести до втрати зв’язку з колективом, занепаду та виродження. Будь-який хибний крок може затримати цілу колону, а той, хто впаде, ризикує бути затоптаним рештою…

17

Пізно по обіді із сіл прийшли натовпи місцевих жителів. Вони принесли фрукти та овочі, щоб обміняти їх на смачну тушкованку, що нею Червону армію забезпечувала Америка, черевики, шматок наметового брезенту, з якого можна було пошити собі штани чи куртку.

Упоравшись із щоденними обов’язками, солдати грали на баянах, і з усіх боків лунали співи. Селяни напружено прислухалися до пісень, майже не розуміючи слів. Дехто сміливо й гучно брався підспівувати. Інших це, схоже, турбувало, і вони підозріливо вдивлялися в обличчя сусідів, що раптом так несподівано полюбили Червону армію.

Із села разом із чоловіками приходило щораз більше жінок. Чимало молодиць відверто фліртували із солдатами, намагаючись відвести їх у той бік, де торгували їхні чоловіки чи брати. Білявки зі світлими очима буденно обсмикували поношені блузки та підтягали потерті спідниці й, погойдуючи стегнами, походжали перед військовими. Солдати підходили ближче, несучи з наметів яловичу та свинячу тушкованку, пачки тютюну й папір для самокруток. Не зважаючи на інших чоловіків, вони тонули в жіночих очах і, вдихаючи їхні пахощі, ненароком торкалися пишногрудих тіл.

Час від часу солдати вислизали з табору й навідувалися до села, де торгували з фермерами й зустрічалися з місцевими дівчатами. Полкові командири робили все можливе, аби завадити цим таємним зв’язкам з місцевим населенням. Політруки, командири батальйонів і навіть дивізійна газета застерігали солдатів від таких витівок. Вони підкреслювали, що дехто з заможних селян потрапив під вплив партизанів-націоналістів, які сновигали лісами, намагаючись пригальмувати переможний марш Радянської армії та завадити появі уряду робітників і селян. Нагадували, що в інших полках чоловіки верталися з таких прогулянок побитими, а дехто безслідно зникав.

Утім одного дня кілька солдатів, попри загрозу покарання, змогли вислизнути з табору. Вартові вдали, наче нічого не помітили. Життя в таборі було одноманітне, тож, очікуючи на від’їзд чи бойові дії, солдати горіли бажанням розважитися. Митько Зозуля знав про затію друзів і навіть міг би приєднатися до них, якби не був скаліченим. Він часто