Єжи Косінскі - Розфарбований птах, Єжи Косінскі

німецький офіцер у чорній формі, чи той хлопчик, якого селяни знайшли на коліях. Сталінові пощастило, що в юності він не жив у тих селах, де довелося побувати мені. Якби в дитинстві його весь час били за смагляву шкіру, він не мав би так багато часу, щоб допомагати іншим; а витрачав би його, щоб захищатися від сільських хлопчаків та собак.

Але Сталін був грузин. Гаврило не казав мені, чи збиралися німці спалювати грузинів, але роздивившись фотографії людей з оточення Сталіна, я ні хвилини не сумнівався, що, упіймавши їх, німці кинули б кожного в піч. Усі ці люди були смагляві, чорноволосі та темноокі.

Сталін жив у Москві, й тому вона була серцем усієї країни та омріяним містом усіх робітників із цілого світу. Солдати співали про Москву, письменники писали про неї книжки, поети оспівували у віршах. Про Москву знімали фільми та розповідали захопливі історії. Виходило, що там, глибоко під вулицями, плавно мчали довгі блискучі потяги, схожі на велетенських кротів; вони безшумно зупинялися на станціях, прикрашених мармуром та мозаїками, гарнішими за окраси найбагатших церков.

Сталіновим домом був Кремль. Там, за високою стіною, стояло багато старовинних палаців та церков, над якими величалися схожі на велетенські редиски, перевернуті корінням до неба, бані. На інших світлинах було зображене помешкання в Кремлі, де раніше жив Ленін, покійний учитель Сталіна. Дехто з солдатів більше поважав Леніна, а інші — Сталіна, так само як одні селяни більше шанували Бога-Отця, а інші — Бога-Сина.

Солдати розповідали, що вікна кабінету Сталіна у Кремлі світилися аж до пізньої ночі, й усі мешканці Москви разом із робітниками цілого світу дивилися на них, сповнюючись натхненням та вірою у майбутнє. Він переймався стражданнями всіх людей, навіть тих, кого жахливо пригнічували в далеких країнах, але день їхнього звільнення вже був не за горами, і Сталін працював до пізньої ночі, щоб ще наблизити його.

Дізнавшись усе це від Гаврила, я часто ходив у поля та напружено думав. Я шкодував про всі свої молитви. Усі ті тисячі днів блаженства, що я ними заробив, були даремні. Якщо Бога, Сина Божого, Богоматері та менш визначних святих справді не існує, що сталося з усіма моїми молитвами? Можливо, вони кружляють у порожньому небі, як зграйка пташок, чиї гнізда зруйнували хлопчаки? А може, вони опинилися в якомусь таємному місці й разом з моїм загубленим голосом борсаються, намагаючись вирватися звідти?

Пригадуючи деякі фрази з прочитаних молитов, я почувався зрадженим. Гаврило казав, що всі вони складалися з безглуздих слів. Чому я не розумів цього раніше? З іншого боку, якось не вірилося, що священики самі не вірять у Бога та користуються Ним, аби обдурити інших людей. А як тоді щодо римської та православної церкви? Невже їх теж збудували, як запевняв Гаврило, лише для того, щоб лякати людей вигаданою Господньою могутністю, змушуючи вірян утримувати священнослужителів? А якщо священики щиро вірили, тоді що з ними трапиться, коли вони раптом дізнаються, що Бога немає, а над маківками церков є лише безкрає небо, де кружляють літаки з червоними зірками на крилах. Що вони робитимуть, коли довідаються, що всі їхні молитви були марні, а служба біля вівтаря та проповіді — брехня?

Таке жахливе відкриття приголомшить їх більше за смерть рідного батька чи останній погляд на його мертве тіло. Віра в Господа завжди заспокоювала людей, і зазвичай вони помирали раніше за власних дітей. Це був закон природи. Усіх втішало лише те, що після їхньої смерті Бог вестиме дітей земним життям, а діти знаходили єдину розраду в думці, що після смерті їхніх батьків зустріне Господь. Люди завжди думали про Бога, навіть якщо Він не мав часу слухати їхні молитви та рахувати зароблені дні блаженства.

Поступово з Гаврилових повчань я дізнавався нові таємниці. На цьому світі існували реалістичні методи сприяння добру та були люди, які присвячували цьому свої життя, — члени комуністичної партії. Їх обирали з-поміж усього народу, спеціально навчали та ставили перед ними особливі завдання. Їх готували боротися з труднощами та навіть прийняти смерть, якщо це буде необхідно заради блага робітничого класу. Члени партії стояли на вершині суспільства, звідки людські вчинки не здавалися безглуздою плутаниною, а складалися в єдиний візерунок. Партія бачила далі за найкращого снайпера. Саме тому кожен член партії не лише розумів зміст усіх подій, але й впорядковував їх та скеровував у напрямку мети. Саме тому члена партії неможливо було нічим здивувати. Партія була рушійною силою робітників, неначе локомотив у потягу. Вона вела інших до найкращих цілей та підказувала найкоротші шляхи до покращення власних життів. А Сталін був машиніст цього локомотива.

Із тривалих і бурхливих партійних зборів Гаврило завжди повертався захриплим і виснаженим. На цих регулярних зустрічах члени партії завжди оцінювали одне одного; кожен критикував інших і себе, хвалив, якщо було за що, або вказував на недоліки. Ці люди особливо добре розумілися на тому, що відбувалось у світі, та докладали всіх зусиль, аби запобігти згубним вчинкам тих, хто опинився під впливом попів чи панів. Завдяки невсипущій пильності, члени партії загартовувалися, як сталь. Серед них були старі та молоді, офіцери та рядові. Як пояснив Гаврило, сила партії ґрунтувалася на вмінні позбавлятися тих, хто, наче несправне чи покручене колесо у возі, гальмує прогрес. На зборах відбувалося самоочищення. Саме там члени партії здобували необхідну міць.

Було в цьому щось надзвичайно привабливе. Я дивився на чоловіка, вбраного, як усі решта, що працював та воював пліч-о-пліч з іншими. Здавалося, це просто пересічний солдат велетенської армії. Однак він міг бути членом партії; у кишені форми, на серці, він міг носити партквиток. І тоді він змінювався в моїх очах, як фотопапір у темній кімнаті полкового фотографа. Він ставав одним із найкращих, обраним, одним із тих, хто знає більше за інших. Його думка важила більше за ящик вибухівки. Коли він розмовляв, інші змовкали і ретельніше добирали слова, коли він слухав.

У радянському світі людину оцінювали, зважуючи не її власну думку про себе, а думку інших. Лише група людей, яку вони називали «колектив», мала право оцінювати чиюсь вагомість і важливість. Колектив вирішував, що може зробити людину потрібнішою і що може цьому завадити. Людина перетворювалася на суміш озвучених думок про себе. Гаврило казав, що необхідно постійно вивчати внутрішню суть людини. Неможливо було помітити, що на самому її дні, як у глибокій криниці, міг причаїтися ворог робітничого класу — агент капіталістів. Саме тому