Нечуй-Левицький - Князь Єремія Вишневецький, Нечуй-Левицький

київським воєво­дою, Тиш­ке­вич по­чав за­во­ди­ти в своєму воєводстві ка­то­лицьку віру та унію, за­во­див в Києві польські шко­ли, за­ми­кав і за­пе­ча­ту­вав пра­вос­лавні церк­ви, си­лу­вав лю­дей до унії, си­лою за­га­няв се­лян в костьоли, по­нас­тав­ляв ка­то­лицьких мо­нас­тирів в своїх маєтнос­тях в Бер­ди­чеві та в Махнівці, на­са­див там бер­нар­динів, домініканів, кар­мелітів, не­на­че яко­го доб­ра. Йо­му зда­ва­лось, що він ро­бить тим якесь ве­ли­ке доб­ро для Ук­раїни, не­се якесь світло культу­ри, зміня­ючи пра­вос­лав­них ченців на ка­то­лицьких, римських.

Два ви­сокі зразці для Ук­раїни стріли­ся в Жи­то­мирі. Тиш­ке­вич був уже літній чо­ловік, підтоп­та­ний, глад­кий, ви­пе­ще­ний в роз­ко­шах та в збит­ках маг­нат, які вже тоді бу­ли усі польські па­ни. В око­лиці Жи­то­ми­ра бу­ло ще спокійно, але вже звідусіль до­хо­ди­ла чут­ка про страшні ко­зацькі за­го­ни. Бог­да­но­ве військо вже побідно йшло після Кор­сунської бит­ви од Білої Церк­ви на Гон­ча­ри­ху і пря­му­ва­ло на Во­линь.

- Рятуй нас, кня­зю! Ти прий­шов сю­ди в го­то­вим військом са­ме в доб­рий час, - ска­зав Тиш­ке­вич до Єремії. - Од армії Хмельницько­го, не­на­че од са­та­ня­чо­го ог­ни­ща, вже кру­гом по­си­па­лись іскри по всіх усю­дах. За­го­ни вже зруй­ну­ва­ли в моїх маєтнос­тях де­які ка­то­лицькі мо­нас­тирі, пов­би­ва­ли моїх кар­мелітиків та бер­нар­дин­чиків. Бий на смерть отих лу­ка­вих повс­танців, отих ко­заків та пан­щан­них хлопів, що по­ки­ну­ли ро­би­ти пан­щи­ну та поп­рис­та­ва­ли до за­гонів яко­гось гультяя Кри­во­но­са, яко­гось роз­би­ша­ки По­лов'яна. Йде чут­ка, що ті розбійницькі за­го­ни та­ки зу­мис­не і з ли­хим заміром прос­ту­ють на твої во­линські та подільські маєтності і на мої.

- Це мо­же бу­ти, - обізвав­ся по­ну­ро Єремія, - во­ни нас обох най­гірше не­на­ви­дять че­рез те, що ми ос­ту­пи­лись од схиз­ми; але ми по­ка­же­мо їм се­бе, по­ка­же­мо й до­ка­же­мо, що ми зразці для їх, а не во­ни зад­ля нас. Ми пше­ни­ця, а во­ни бур'ян на Ук­раїні, кот­рий тре­ба до­ко­неш­не ви­по­ло­ти з корінням.

- Це прав­да, кня­зю: ми бо­жа пше­ни­ця, а пше­ни­ця по­вин­на виг­лу­ши­ти бур'ян і ви­ко­ре­ни­ти йо­го; але що я не діяв, не йдуть «лай­да­ки» слідком за на­ми: вже й церк­ви за­пе­ча­ту­вав, і по­си­лав при­го­ничів, щоб ки­ями за­га­ня­ли хлопів у костьоли, на­пус­тив на їх свя­тих отців єзуїтів. А во­ни не йдуть та й годі! Бид­ло! То­ва­ря­ки, та ще й дурні! Ка­жуть, що ті роз­би­шацькі за­го­ни вже руй­ну­ють шля­хетські до­ми, оселі, ви­па­лю­ють стіжки хліба, оже­ре­ди сіна, ви­ти­на­ють в пень дрібну ка­то­лицьку шлях­ту, скрізь ви­па­лю­ють і вирізу­ють жидів. Ох, Єзус-Марія! що це скоїлось в нас на Ук­раїні? - про­мо­вив Тиш­ке­вич і розс­та­вив ще шир­ше свої товсті но­ги, не­на­че од­чи­нив навстіж во­ро­та, й ви­ря­чив свої ви­ряч­ку­ваті зди­во­вані очі на Єремію.

Єремія з оги­дою од­вер­нув очі набік од товс­то­го без­бо­ро­до­го Тиш­ке­ви­че­во­го ли­ця, схо­жо­го на ли­це ста­рої товс­тулі. В то­му лиці ви­яв­ля­лось лінивст­во, пе­щеність, бай­дужність яко­гось глад­ко­го чен­ця після си­тої тра­пе­зи та цілої пляш­ки доб­ро­го ви­на. Сиві ріденькі кіски пас­ма­ми теліпа­лись кру­гом ли­сої го­ло­ви, не­на­че поп­рик­ле­ювані ка­рю­ком лляні па­чо­си. Тиш­ке­вич зда­вав­ся для Єремії ста­рою ви­пе­ще­ною ба­бою зітхальни­цею, що си­дить на м'якеньких по­душ­ках, нічо­го не ро­бить, тільки охає та зітхає та бідкається, а ча­сом чо­гось ще й сльози ллє, без жод­ної при­чи­ни.

- То тре­ба зби­ра­ти військо, зби­ра­ти гроші на бойні при­па­си та ру­ша­ти на тих бестій, та по­то­пи­ти їх в їх та­ки крові! - крик­нув Єремія. - Що ж ми ви­си­ди­мо, як бу­де­мо сидіти та стог­на­ти?

- Моя гад­ка та­ка, що тре­ба б зби­ра­ти військо, тре­ба. Про це не­ма чо­го й ка­за­ти. Мої бер­нар­дин­чи­ки та домінікан­чи­ки нічо­го тут не вдіють і не до­по­мо­жуть. Ой, най­свєнтна мат­ко! зми­луй­ся над на­ми! - про­мо­вив Тиш­ке­вич і зітхнув пов­ни­ми, ніби жіноцьки­ми пер­са­ми, а пер­си підня­ли ок­са­ми­то­вий бла­кит­ний кун­туш під са­ме глад­ке підборіддя на три зво­ди.

У двір при­ко­ти­ли дві ви­сокі ста­росвітські ка­ре­ти. Не­за­ба­ром в світли­цю Тиш­ке­ви­ча увійшли во­линські па­ни Ко­рецький та Осінський, ви­сокі, ог­рядні, ву­саті та чу­баті, обид­ва бу­ли в до­ро­гих квітчас­тих кун­ту­шах, не­на­че пов­би­ра­лись на якесь свя­то або на бал.

- От і доб­ре, що ви завіта­ли, са­ме в доб­рий час! - за­пи­щав баб'ячим го­лос­ком Тиш­ке­вич. - От те­пе­реч­ки князь Виш­не­вецький дасть нам по­ра­ду.

- Яку по­ра­ду?- спи­та­ли нові гості.

- Як обо­ро­ня­ти Во­линь од во­рогів - ко­заків та хлопських за­гонів. Ой, про­па­де­мо ту­та, як руді миші! За­па­губ­лять во­ни нас! - крик­нув Тиш­ке­вич. - Пос­тав­мо кня­зя Єремію на чолі на­шо­го війська, зби­рай­мо військо, зби­рай­мо гроші на бой­не діло, на бойні при­па­си.

- У Вар­шаві сейм вже й без нас пос­та­рав­ся; вже нас­та­но­вив за при­вод­ця війська кня­зя Домініка Зас­лавсько­го, - гор­до обізвав­ся князь Ко­рецький.

Єремія ско­чив з місця й не обізвав­ся, а не­на­че зашк­вар­чав, на­че вишк­вар­ка на ско­во­роді.

- Наші польні гетьма­ни взяті в по­лон під Кор­су­нем. Хмельницький од­дав їх та­та­рам, їх по­ве­ли в Крим. В нас те­пер не­ма гетьманів. Те­пер кож­ний пан ха­пай­ся за меч і лу­пи ко­заків! Лу­пи, що є си­ли! Те­пер ми усі гетьма­ни! От що!

- Усі, та не всі! - обізвав­ся Осінський. - Князь Домінік має пра­во вес­ти вас на ко­заків, бо та­кий за­гад да­но йо­му в Вар­шаві.

- А по­ки князь Зас­лавський на­ду­мається при­во­лок­ти сю­ди ко­рон­не військо, то ко­зацькі та хлопські за­го­ни повс­танців пок­ри­шать на лок­ши­ну і вас усіх, і ка­то­лицьку шлях­ту, зруй­ну­ють ваші оселі в пень, заг­ра­бу­ють ва­ше доб­ро, ваші та­бу­ни, от що! Про ме­не робіть, як знаєте, а я маю своє військо й за­раз та­ки ста­ну обо­ро­ня­ти свої маєтності, не жду­чи при­ка­зу од яко­гось кня­зя з Вар­ша­ви, - ре­пе­ту­вав Єремія, ни­ка­ючи по світлиці од кут­ка до кут­ка.

- Грошей на ко­рон­не ко­ролівське військо ми не да­мо, - го­во­рив Ко­рецький. - Навіщо нам і справді підси­лю­ва­ти ко­ро­ля? Хіба зад­ля то­го, щоб він дер­жав нас в своїх ру­ках та ви­хав і вих­рив на­ми на всі бо­ки, вхо­пив­ши за чу­би? Хва­лить бо­га, що в ко­ро­ля Вла­дис­ла­ва геть-то вже ма­ло ко­рон­но­го війська. Нам, па­нам, тре­ба збільшу­ва­ти своє двірське військо. Тоді ко­роль нас бо­яти­меться й не бу­де вер­хо­во­ди­ти над на­ми. Тоді ми, усі па­ни, й гад­ки не ма­ти­ме­мо ні про що! Бу­де­мо ко­ро­ля­ми в Польщі й на Ук­раїні, і в Литві. Ми не згод­жуємось пла­ти­ти по­вин­ності на ко­рон­не військо. Най­кра­ще нам бу­де, як нічо­го не пла­ти­ти­ме­мо в скарб ко­ро­леві.

- Я й сам маю своє чи­ма­ле двірське військо й втру но­са ко­ро­леві при на­годі, ко­ли бу­де тре­ба, але те­пе­реч­ки, ко­ли наші оселі от-от за­па­ла­ють, ко­ли на­ша шлях­та от-от ви­ля­же в пень, тре­ба нак­лас­ти по­даті на усей повіт: і на панів, і на хлопів для обо­ро­ни краю. Хто має тям­ку в го­лові, той прис­та­не на це. А як ні, то нам не­ма про що