Нечуй-Левицький - Князь Єремія Вишневецький, Нечуй-Левицький

ру­ки до об­разів. Їй бу­ло жаль ки­да­ти свою ха­ту, свою зе­ле­ну ле­ва­ду. Шко­да бу­ло й тітки.

- Не плач, То­до­зю! Ти ж і справді не навіки од'їжджаєш на чу­жи­ну. Ми­не який­сь час, ли­хо за­тих­не, то ти й знов вер­неш­ся до гос­по­ди, - го­во­ри­ла тітка.

- Ой, чує моє сер­це, що я вже більше не по­ба­чу ні те­бе, тітко, ні своєї ха­ти, ні своєї оселі. А я ж тут зрос­ла, тут я діву­ва­ла, тут я пісень співа­ла і щас­тя з ми­лим заз­на­ла, й тут з'єдна­ли моє вінчан­ня, тут ме­не на по­сад за­ве­ли і гільце мені зви­ли. Ой бо­же мій ми­лий, бо­же мій єди­ний! Завіщо ти ка­раєш ме­не, без­щас­ну?

І То­до­зя впа­ла на ослін, пок­ла­ла го­ло­ву на стіл і знов за­ли­лась слізьми. Во­на пла­ка­ла, аж по­би­ва­лась, тільки мо­ло­де тіло двигтіло та го­ло­ва, схи­ле­на на стіл, не­на­че дри­жа­ла.

Тітка ба­чи­ла, що са­ма То­до­зя не здат­на ні за що ду­ма­ти, за­хо­ди­лась ук­ла­да­ти То­до­зи­ну оде­жу в скри­ню та го­ту­ва­ти харч на до­ро­гу. То­до­зя підве­ла очі, гля­ну­ла на скри­ню і ще гірше за­ри­да­ла.

- Оттаких світи­лок та сва­шок вдру­ге діжда­лись ми! Бо­дай та­ких світи­лок ніхто не діждав, хто жи­ве на світі. Не бо­яри та друж­ко ви­не­суть твою скри­ню з батько­вої ха­ти, ви­ве­зуть з батько­во­го подвір'ячка, - го­во­ри­ла тітка й тільки жа­лю зав­да­ва­ла бідній То­дозі.

А тим ча­сом Єремія ха­пав­ся ви­би­ра­тись з до­му, не­на­че йо­го хтось ви­га­няв з йо­го влас­но­го дво­ру. Слу­ги веш­та­лись, ви­но­си­ли, ха­па­ли, не­на­че з по­жежі, що бу­ло не­за­ва­ле­не, що мож­на бу­ло швид­ше вхо­пи­ти і вбга­ти у во­зи, не­на­че князь втікав од та­тарської ор­ди, кот­ра над­хо­ди­ла вже до Лу­бен, буцім бу­ла вже десь за ца­ри­ною й бу­ла лад­на що­го­ди­ни, щох­ви­ли­ни ввірва­тись в осе­лю. Пол­ков­ни­ки зібра­ли військо на май­дані.

Погоничі вже ви­во­ди­ли коні, зап­ря­га­ли в ка­ре­ту. Єремія по­обідав по­хап­цем, пок­ли­кав тих слуг, кот­рих ки­дав у па­лаці, й до­ру­чив їм ключі. Він оки­нув очи­ма кімна­ти. Пішов на­го­ру, пе­рей­шов усю за­лу в ос­танній раз, ог­ля­нув сто­ли, ог­ля­нув, чи не за­був­ся чо­го потрібно­го та ціно­ви­то­го на сто­лах або в шух­ля­дах, і ос­танній раз ки­нув оком по залі. З зо­ло­тих рам на стінах ди­ви­лись на йо­го давні пред­ки, князі Виш­не­вецькі, пог­ля­дав ве­се­ли­ми чор­ни­ми очи­ма ко­зацький гетьман Бай­да Виш­не­вецький з гус­тою чуп­ри­ною на підго­леній го­лові, з са­гай­да­ком в правій руці й не­на­че сміявся з Єремії, з йо­го хап­ли­во­го виїзду, схо­жо­го на вте­ки, пог­ля­дав су­во­ри­ми очи­ма йо­го батько Ми­хай­ло, йо­го дід, дядько Юрій, й усі во­ни не­на­че про­во­ди­ли Єремію сер­ди­ти­ми очи­ма за те, що цей навісний на­ща­док ки­дав їх на бо­жу во­лю, мо­же й на ганьбу, ос­ту­пив­шись лег­ко­дум­но навіки од сво­го слав­но­го ро­ду і йо­го вчинків.

Військо вже зібра­лось на май­дані. Пол­ков­ни­ки гар­цю­ва­ли на ко­нях по­пе­ред війська. Єремія ско­чив на ко­ня й вибіг з дво­ру, щоб ог­ля­ну­ти пол­ки. Гля­нув він очи­ма й зди­ву­вав­ся: війська ста­ло вдвоє мен­ше.

- Чого це вий­шло на май­дан так ма­ло жовнірів? - гук­нув Єремія до пол­ков­ників.

- Усі жовніри схиз­ма­ти­ки оце повтіка­ли. Ті «лай­да­ки» вже од­ни­ку­ва­ли од пол­ка й по­ча­ли пот­ро­ху втіка­ти ще тоді, як ми вер­та­лись на­зад од Пе­ре­яс­ла­ва. Те­пер військо ва­шої яс­но­вельмож­ності, кня­зю, од­ра­зу вдвоє по­мен­ша­ло. Зос­та­лось тільки три ти­сячі жовнірів ка­то­ликів та й годі! - обізвав­ся один пол­ков­ник.

В Єремії тьохну­ло в серці. Він до­га­дав­ся, що втікачі до­ко­неш­не поп­рис­та­ють до пан­щан­них се­лян і піднімуть повс­тан­ня. Під йо­го но­га­ми не­на­че роз­та­ва­ла та ла­ма­лась крих­ка кри­га се­ред ши­ро­кої без­бе­реж­ної річки, і він доб­ре знав, що от-от не­за­ба­ром кри­га пок­ри­шиться на крихкі ни­точ­ки, і він за­ва­литься й шу­бовс­не в бе­зод­ню.

«Треба ха­па­тись, щоб ви­хо­пи­тись заз­да­легідь», - по­ду­мав Єремія й дав за­гад військові вис­ту­па­ти.

Він ско­чив з ко­ня й вско­чив в ка­ре­ту так швид­ко, не­на­че втікав од яко­гось во­ро­га, не­на­че йо­го чиїсь ру­ки ха­па­ли за по­ли. Ще раз оки­нув він очи­ма свій пиш­ний па­лац. Йо­го зду­ши­ло ко­ло сер­ця й він зап­ла­кав. Сльози рап­том по­ли­лись з очей, не­на­че за­би­ло ви­пад­ком роз­ко­па­не дже­ре­ло.

- Тодозю! одя­гай­ся в до­ро­гу, бо вже військо ви­хо­дить, - ска­за­ла тітка, заг­ля­нув­ши у вікно, - он­деч­ки вже й пан Ка­зимір за ворітьми спи­нив коні.

Марися вбігла в ха­ту. По­го­нич, пан Ка­зимір та тітка ви­нес­ли То­до­зині по­жит­ки і поск­ла­да­ли на прос­тий віз.

Тодозя вий­шла на двір і за сльоза­ми світа не ба­чи­ла. Її по­са­ди­ли на віз тро­хи не си­лою. Тітка пе­рех­рес­ти­ла й поп­ро­ща­лась.

Слідком за військом ру­ши­ли Ка­зимірові два во­зи, а ра­зом з ни­ми виїха­ли всі ка­то­ли­ки та по­ля­ки з лу­бенських князівських маєтностів, котрі бо­ялись на­род­ної помс­ти. На май­дан, на улиці по­вибіга­ли міща­ни та се­ля­ни і осміха­лись мовч­ки.

- Хвалить бо­га, ру­ши­ла Єреміїна Польща з на­шо­го краю. Гри­зельда ви­вез­ла з Лу­бен усю свою Польщу й свою польську мо­ву, - го­моніли міща­ни.

- А он­деч­ки виїжджає й дру­га Єреміїна кня­ги­ня, - го­моніли мо­ло­диці, вглядівши То­до­зю на возі. - Од­на кня­ги­ня Виш­не­вецька виїха­ла вчо­ра, а сьогодні виїжджає дру­га.

Єремія їхав в ка­реті й пог­ля­дав на лю­дей. В очах у всіх блис­ка­ла не­на­че ве­се­ла май­ська блис­кав­ка, такі всі бу­ли раді. Єремія по­вер­нув на Чернігівський шлях. В од­но­му місці, пе­реїжджа­ючи не­ве­лич­ку річку вбрід, він уг­лядів, що з ліска ви­си­па­лись якісь не то ко­за­ки, не то се­ля­ни і бу­ли на­по­го­тові на­пас­ти на поїзд. По­пе­ред усіх вис­ту­пив з-за кущів здо­ро­вецький біля­вий ве­ле­тень з пат­ла­тою чуп­ри­ною, з ши­ро­чез­ни­ми пле­чи­ма. Він замірив­ся на Єремію ку­ла­ком, пос­ва­ривсь і став націля­тись руш­ни­цею на князівську ка­ре­ту. Єремія вглядів йо­го й впізнав то­го здо­ро­вецько­го стар­ця, що ко­лись він ба­чив в Луб­нах на окопі. По­го­нич свис­нув, крик­нув. Добрі од­но­разні коні шарп­ну­ли і по­летіли. Кулі зас­вистіли і зас­ту­котіли об вільхи. Поїзд утік і зник за вер­ба­ми в лузі.

«Встають «лай­да­ки»! Ко­ли б швид­ше ви­хо­пи­тись з цієї по­жежі!» - по­ду­мав Єремія.

Єремія з військом по­вер­нув до Києва, щоб пе­ре­вез­ти че­рез Дніпро свій полк в Київщи­ну.

X

Коло Києва вже бу­ло не­без­печ­но Виш­не­вецько­му пе­ре­во­зи­тись че­рез Дніпро. Він повів своє військо далі, пе­ревізся в Лю­бечі й при­був до Жи­то­ми­ра. Са­ме тоді в Жи­то­мир з'їжджа­лись шлях­тичі на сей­мик. При­був і київський воєво­да маг­нат Тиш­ке­вич, з ук­раїнсько­го пра­вос­лав­но­го ро­ду, але вже зусім спо­ля­че­ний. Йо­го батько став одс­туп­ни­ком і пе­рей­шов на ка­то­лицьку віру, а син став зав­зя­тим щи­рим ка­то­ли­ком. І він, як і Виш­не­вецький, хотів по­ка­за­ти, що він як ук­раїнський маг­нат, спо­ля­че­ний і по­ка­то­ли­че­ний, по­ви­нен ста­ти зраз­цем для ук­раїнських го­ро­дян та хлопів. І в йо­го бу­ла в го­лові дум­ка, що усі ук­раїнці по­винні пе­ре­ро­би­тись по йо­го впо­добі та пос­та­ва­ти ка­то­ли­ка­ми й по­ля­ка­ми.

Ставши