Нечуй-Левицький - Князь Єремія Вишневецький, Нечуй-Левицький

до­до­му, як за дво­ром зас­ту­котів візок, і в То­до­зи­ну ха­ту увійшов уп­ра­ви­тель Суф­щинський з своєю жінкою Ма­ри­сею. Єремія пос­лав їх вмо­ви­ти То­до­зю й ви­вез­ти її з со­бою в Бра­гин. Він сподівав­ся, що Ма­ри­ся, як жінка, кра­ще за йо­го зуміє підійти з хит­ро­ща­ми та лес­то­ща­ми, підлас­ти­тись до То­дозі й по-жіноцьки на­мо­ви­ти її виїха­ти до Бра­ги­на, а потім на Во­линь до Виш­нев­ця. То­до­зя вгляділа панків і од­ра­зу пос­те­рег­ла, чо­го во­ни приїха­ли та­кої ранньої до­би. Тітка Мав­ра за­хо­ди­лась го­ту­ва­ти сніда­нок. То­до­зя поп­ро­си­ла па­на Суф­щинсько­го і йо­го жінку сіда­ти.

- От і нам до­ве­лось по­ки­да­ти Лу­бен­щи­ну, - по­чав го­во­ри­ти ку­ценький та круг­ленький Суф­щинський, - не­без­печ­но нам ту­теч­ки зос­та­ва­тись. Хло­пи збун­ту­ються, як тільки князь виїде й ви­ве­де військо. Не бу­де ко­му нас обо­ро­ня­ти. Во­ни за­по­губ­лять нас.

- От і шко­да, що виїжджа­ють мої давні знай­омі. Мені бу­де жаль за ва­ми, - ска­за­ла То­до­зя.

- Їдьмо вкупі з на­ми, То­до­зю, то й не до­ве­деться тобі жал­ку­ва­ти за на­ми, - по­ча­ла Ма­ри­ся. - Князь на­да­рує тобі се­ла. Бу­деш жи­ти, як у бо­га за двер­ми.

Тодозя до­га­да­лась, що Суф­щинська знає все про неї, що Єремія її ко­хає.

- Ми, То­до­зю, знаємо усе про те­бе, - по­чав Суф­щинський. - Сер­ця не по­таїш од лю­дей, як не хо­вай­ся з ним! їдь з на­ми до Бра­ги­на. Князь дає на до­ро­гу гроші, дає й на твоє про­жит­тя, за­пи­ше тобі се­ло, не до жи­вот­тя, а навіки тобі й твоїм на­щад­кам.

- Не хо­чу я ні се­ла, ні гро­шей і не поїду з ва­ми ні за які гроші, - смут­но обізва­лась То­до­зя і од­ра­зу зап­ла­ка­ла.

- Та їдь бо, То­до­зю! Ото дур­на! - ска­за­ла тітка Мав­ра. - Як­би мені князь да­вав се­ло, я б за­гар­ба­ла йо­го обо­ма ру­ка­ми. Бу­деш панією на усю гу­бу, бу­деш жи­ти в добрі, одя­га­тись в ок­са­ми­тові кун­туші та шов­кові намітки.

- Їдь - і не ду­май, і не гай­ся, і не зма­гай­ся. На те­бе впа­ло не­на­че з не­ба та­ке щас­тя, впав та­кий та­лан, про який тобі не сни­лось і не при­вид­жу­ва­лось, - по­ча­ла пані Ма­ри­ся. - Що з то­го, що князь ка­то­лик і став по­ля­ком? «Ляхів гудьмо, а з ля­ха­ми будьмо», ка­жуть в при­казці. І я ж ко­лись бу­ла шлях­тян­ка бла­го­чес­ти­вої віри, а як вий­шла за сво­го Ка­зиміра, то й прис­та­ла на ка­то­лицьку віру та й жи­ву ж якось на світі за своїм чо­ловіком. Так зро­би й ти.

Марися бу­ла пра­вос­лав­на сіряч­ко­ва шлях­тян­ка ро­дом з Во­лині. Вий­шов­ши заміж за по­ля­ка, пан­ка Суф­щинсько­го, во­на по­ча­ла хо­ди­ти з своїм Ка­зиміром до костьолу, як овеч­ка за ба­ра­ном, і не­за­ба­ром з Ма­русі ста­ла Ма­ри­сею. Во­на ду­ма­ла, що й То­до­зя з ве­ли­кою охо­тою піде слідком за нею і вчи­нить так са­мо.

- Ні, я цього не зроб­лю. Я не здат­на та­ке вчи­ни­ти. Не хо­чу я ні царст­ва, ні панст­ва! Не хо­чу я, щоб мені хто до­ко­ряв, що я по­ши­лась в пе­ре­вертні за ба­гаті князівські по­да­рун­ки, - ска­за­ла То­до­зя.

- Та їдь, дур­на! Бу­деш їзди­ти в ко­лясі на бас­ких ко­нях, не їсти­меш пе­че­ної кар­топлі, як у се­бе вдо­ма. Та й ме­не зго­дом пе­рек­ли­чеш до се­бе. І мені мо­же ко­лись спра­виш шов­ко­ву плах­ту, та мо­же й ме­не пос­ва­тає який­сь во­линський пру­ди­ус. Бог по­си­лає тобі та­кий та­лан, а ти ще й ко­ми­зиш­ся й кир­пу де­реш.

- Їдь, сер­це То­до­зю, бо й те­бе не ми­не ли­хо. Ска­жу тобі усю щи­ру прав­ду: про твою лю­бов вже зна­ють в Луб­нах ко­за­ки, зна­ють і хло­пи. Те­бе вже усі ту­теч­ки звуть ляхівкою та драж­нять ка­то­лич­кою, хоч ти й не ка­то­лич­ка. Бо­ро­ни бо­же не­щас­тя, те­бе вб'ють от­тут твої ж сусіди, як ки­нуться на ляхів-панів. Ми оце тікаємо од наг­лої смерті. Тікай і ти, сер­це, та ще й швид­ко! - ска­за­ла пані Ма­ри­ся.

Тодозя втер­ла сльози і вваж­ли­ве слу­ха­ла.

- Тікай, То­до­зю, - обізвав­ся пан Суф­щинський. - За­ги­неш от­тут вкупі з шлях­тою ні за ца­по­ву ду­шу. На те­бе не по­див­ляться, що ти ко­зач­ка. Кня­зя не­на­ви­дять ук­раїнці вже дав­но. На те­бе впа­ла йо­го лас­ка - і ти без­пе­реч­но за­ги­неш тільки за те, що він те­бе лю­бив. Тікай з на­ми. Пе­ре­бу­деш ли­ху ко­лот­не­чу - знов вер­неш­ся до гос­по­ди. А те­пер те­бе не по­ми­лу­ють і не по­жаліють.

Полохлива тітка Мав­ра витріща­ла очі од пе­ре­ля­ку на То­до­зю. То­до­зя прис­лу­ха­лась.

- Ти, То­до­зю, і втям­ку не маєш, що тут в Луб­нах мо­же скоїтись. Тікай­мо заз­да­легідь! На­що тобі на­да­рем­но, з доб­ро­го ди­ва нак­ла­да­ти го­ло­вою? - ска­зав пан Ка­зимір.

Тодозя за­ла­ма­ла ру­ки і зас­тог­на­ла. Сльози її од­ра­зу ви­сох­ли.

- Боже мій ми­лий! Чим я прогніви­ла те­бе, що ти нас­лав на ме­не та­ке не­щас­тя? Нев­же ме­не драж­нять ляхівкою та ка­то­лич­кою? Це ви ма­буть тільки підби­ваєте ме­не вдвох, щоб я їха­ла слідком за кня­зем. Це ви ме­не спо­ку­шаєте, - го­во­ри­ла То­до­зя.

- І не підби­ваємо те­бе й не ду­ри­мо. Те­бе усі в Луб­нах і по­за Луб­на­ми так драж­нять. Те­бе жде на­да­рем­на смерть, і смерть лю­та. Вже й те­пер те­бе заздріва­ють, звуть князівською хвірткою, бо ти хо­ди­ла в па­лац до кня­гині Гри­зельди. Тікай за­раз, бо не сьогодні-завт­ра за­ги­неш от­тут в своїй гос­поді, та ще й мо­же вкупі з тіткою. І твою ха­ту спа­лять.

- Оце ли­хо! Ще й мені прий­деться нак­лас­ти го­ло­вою за князівські прим­хи. Тікай собі, То­до­зю, звідсіль! Пе­ре­будь на Во­лині який­сь там час, а потім, як вти­хо­ми­риться ко­лот­не­ча, вер­неш­ся до гос­по­ди, - ска­за­ла тітка.

- І брат те­бе, То­до­зю, не обо­ро­нить, бо то, бач, си­ла! І зме­те ця си­ла те­бе, як вітер по­ро­ши­ну, - ска­зав сум­ним го­ло­сом пан Ка­зимір. - За­раз одя­гай­ся, лаш­туй­ся, ук­ла­дай­ся, а ми візьме­мо прудкіші та баскіші коні та за­вер­не­мо за то­бою та й навтіка­ча слідком за військом! Не­ма тобі чо­го ду­ма­ти та га­да­ти. Га­ятись те­пер не­без­печ­но. Військо опівдні вис­ту­пає, їдь і не спе­ре­чай­ся! - ска­зав пан Ка­зимір, встав­ши з ос­ло­ну.

Пан і пані Ма­ри­ся вий­шли. То­до­зя не­на­че за­мер­ла на ос­лоні. Тітка мовч­ки по­ра­лась ко­ло печі. Страш­на гад­ка па­на Ка­зиміра не­на­че підстре­ли­ла двох ве­се­лих та жар­тов­ли­вих ко­за­чок.

- Цей не­чес­ти­вий князь ку­ди йде, то ли­хо ве­де за со­бою на Ук­раїні, - про­мо­ви­ла тітка Мав­ра зго­дом, ви­со­ву­ючи гор­щик з печі. - Де сту­пить йо­го зак­ля­та но­га, там не­на­че бур­хає з землі дже­ре­ло крові та сліз. Впа­ло йо­го око на те­бе, і ти то­неш в сльозах, ще й мо­же не­за­ба­ром по­то­неш в крові. Годі тобі сльози ли­ти. Вста­вай та ла­годься в до­ро­гу, ук­ла­дай своє доб­ро в скри­ню, бо не­за­ба­ром пан Ка­зимір заїде за то­бою.

Тодозя вста­ла й зас­тог­на­ла, зняв­ши