Нечуй-Левицький - Князь Єремія Вишневецький, Нечуй-Левицький

- Я й дум­ки не маю тіка­ти од те­бе, ко­ли я са­ма сю­ди прий­шла. Я пе­ре­чу­ла че­рез лю­дей, що ти, кня­зю, по­вер­нув­ся до Лу­бен, що ти не сьогодні-завт­ра вис­ту­пиш звідсіль і виїдеш мо­же і навіки. Як тільки свіну­ло, я прий­шла сю­ди, блу­ка­ла кру­гом па­ла­цу, ни­ка­ла по сад­ку, щоб гля­ну­ти на те­бе вос­таннє на моєму віку, - ска­за­ла То­до­зя.

- Чого ж вос­таннє? А мо­же не вос­таннє?

- Ой в ос­танній раз я те­бе оце ба­чу. Вже ти не вер­неш­ся сю­ди в Лу­бен­щи­ну, - ска­за­ла То­до­зя й важ­ко зітхну­ла.

Єремія вхо­пив То­до­зю за го­ло­ву, при­хи­лив її до своїх персів і га­ря­че поцілу­вав. Він по­чу­вав, що То­до­зя мо­же й прав­ду ка­же.

- Заходиться на Ук­раїні ве­ли­ка ко­лот­не­ча. Ду­ша моя пе­ред­по­чу­ває, що ти сю­ди більше не вер­неш­ся. Я прий­шла розп­ро­ща­тись з то­бою на віки вічні, - ска­за­ла То­до­зя і рап­том зап­ла­ка­ла.

- Чого ж тобі про­ща­тись! Я те­бе візьму з со­бою, їдь слідком за мною. Де бу­ду я, там бу­деш і ти. Я не хо­чу про­ща­тись з то­бою.

- Ой го­лу­бе мій си­зий! Не піду я за то­бою. Ти ме­не лю­биш, ко­ли схо­чеш, ко­ли за­ма­неться твоєму сер­цю ко­хан­ня. Я для те­бе, як об­ла­ма­на ка­ли­на, роз­ки­да­на по стежці. Ко­ли твоя лас­ка, ти наг­неш­ся, піднімеш пу­чок і ми­лу­ва­ти­меш­ся; ко­ли твоя не­лас­ка, то по­топ­чеш зо­ло­ти­ми підківка­ми чер­во­ну ка­ли­ну. Не поїду я за то­бою слідком. По­кинь ме­не ту­теч­ки і за­будь ме­не навіки.

- Я не бу­ду тобі го­во­ри­ти, що те­пер по­чу­ває моя ду­ша. Не для те­бе мені оповіда­ти, що те­пер криється в моєму серці. Але ка­жу тобі, що ти од­на не­на­че ллєш ліки в мою ду­шу. З твоїх очей не­на­че ли­не спокій на моє сер­це, ли­не радість в мою ду­шу. Ти од­на моя втіха, ко­ли ме­не ніщо не мо­же втіши­ти. А ти хо­чеш, щоб я те­бе тут по­ки­нув!

- Я для те­бе втіха тільки тоді, як ти на дов­гий час за­бу­деш, що навіть жи­вотію на світі, а потім десь вгля­диш ме­не, і знов про­ки­неться твоє бурх­ли­ве сер­це і за­па­литься вог­нем. А я ж те­бе те­пе­реч­ки люб­лю, і день і ніч не пе­рес­таю лю­би­ти. І сподіва­юсь - не діжду­ся то­го дня, тієї го­ди­ни, ко­ли ти, як те осіннє сон­це, вий­деш з чор­них хмар і блис­неш на ме­не лас­кою. А ко­ли такі го­ди­ни трап­ля­ються в те­бе? Ні, не поїду я з то­бою. Я хо­чу те­бе за­бу­ти. Я тоді бу­ду знов щас­ли­ва, ко­ли і са­мий слід тво­го ви­ду зник­не з моєї пам'яті.

- Тодозю! їдь зо мною! Я те­бе зба­га­чу, я те­бе озо­ло­чу. Дам тобі се­ло, за­пи­шу йо­го на те­бе й на твоїх на­щадків. Чи то ж в ме­не ма­ло сіл, ма­ло землі?

- Я й се­ла тво­го не візьму. Що б про ме­не ска­за­ли лю­де та ко­за­ки, як­би я взя­ла од те­бе се­ло? Ска­за­ли б, що я про­да­ла свою кра­су, про­да­ла рідний край і ку­пи­ла собі за ті гроші се­ло. Та й се­ла ти не спро­мо­жеш­ся по­да­ру­ва­ти, бо швид­ко й сам не ма­ти­меш сіл, - про­хо­пи­лась То­до­зя й за­мовк­ла.

Єремію не­на­че кольну­ло но­жем в сер­це. Прос­та лю­ди­на не­на­че підка­за­ла йо­му ту гад­ку, що десь гли­бо­ко вже не раз во­ру­ши­лась в йо­го го­лові. То­до­зя торк­ну­ла­ся об бо­лю­чу Єреміїну ви­раз­ку. Він на­су­пив чорні бро­ви і спах­нув.

- Звідкіль ти знаєш, що я й сам швид­ко не ма­ти­му сіл?

Тодозя спус­ти­ла очі до­до­лу і про­мо­ви­ла:

- Це твоє ли­хо пе­ред­по­чу­ває моя ду­ша. Ду­ша мені це ка­же.

- Скажи мені усю прав­ду. Чуєш, То­до­зю? Усю прав­ду, як пе­ред бо­гом: чи не ду­ма­ють ту­теч­ки підня­тись мої пан­щанні хло­пи і прис­та­ти до ко­заків, до яко­гось гультяя Бог­да­на Хмельницько­го?

- Нічого я про це не знаю. Та мені ніхто цього б і не ска­зав. Я не ко­зак, і не піду ж я з спи­сом та руш­ни­цею до війська. І не пи­тай, яс­но­вельмож­ний, про це, бо я нічо­го не знаю.

Єремія ско­са зир­кав на То­до­зю й дов­го кру­тив дов­го­го ву­са. Йо­му хотілось ви­пи­та­ти і вивіри­ти прав­ди в То­дозі.

- Ти ме­не не лю­биш, то й не ка­жеш. Як­би ме­не лю­би­ла, усю б прав­ду мені ска­за­ла, - про­мо­вив хит­ро Єремія.

- І люб­лю те­бе те­пе­реч­ки, мій го­лу­бе си­зий, як свою ду­шу, і прий­шла до те­бе, щоб гля­ну­ти на те­бе вос­таннє, а цього не ска­жу, бо нічогісінько не знаю. Та хоч би я й зна­ла, то про це тобі не ска­за­ла б, - ти­хо про­мо­ви­ла То­до­зя, див­ля­чись до­до­лу, на кінчи­ки чер­во­них че­ре­виків.

- А все-та­ки я те­бе тут не по­ки­ну, си­лою те­бе візьму й ви­ве­зу звідсіль, бо ти для ме­не, не­на­че до­ро­га шаб­ля. Без шаблі та без те­бе я не обійду­ся.

- Силою, кня­зю, не візьмеш ме­не. Про це й не го­во­ри, бо й сам доб­ре то­му відо­мий. Я тільки дум­ка­ми літа­ти­му за то­бою по твоїх слідоч­ках. Ото моє усе щас­тя те­пе­реч­ки. Та­ка вже до­ля без­та­лан­них ко­за­чок.

- Вчора при­був сю­ди з Сенчі пан Суф­щинський з жінкою та з дітьми. Па­нок бо­яз­кий, а йо­го жінка ще по­лох­ливіша: бо­яться обоє тут зос­та­ва­тись. Він виїде слідком за мною та за військом, їдь з ни­ми до Бра­ги­на. Дам тобі я на до­ро­гу і на про­жит­тя уся­ко­го доб­ра. Я по­вер­ну­ся ту­ди до кня­гині, як поб'ю ко­заків, по­вер­ну­ся й до те­бе.

- І вже, кня­зю! Чо­го мені, си­ро­тині, за­би­ва­тись в да­ле­кий чу­жий край? Бит­ви підуть за бит­ва­ми. Ти ки­неш­ся в бит­ву, і мо­же й твоя го­ло­ва ско­титься до­до­лу. Про­щай, кня­зю! Про­щай, сер­це, вос­таннє! Я те­бе вже більше не по­ба­чу.

Тодозин го­лос зат­ремтів. Сльози по­ли­лись з очей. То­до­зя впа­ла го­ло­вою на Єреміїне пле­че й за­ри­да­ла. Сльози ли­лись річкою й ду­ши­ли То­до­зю, не­на­че за­ли­ва­ли її пер­са роз­топ­ле­ним залізом. Князь об­няв її за го­ло­ву і схи­лив свою го­ло­ву.

- Вже я вип­ла­ка­ла усі сльози. Вже заіржа­ли коні в ста­нях. Лю­де не­за­ба­ром повс­та­ють. Бо­юсь, щоб ме­не ча­сом хто не вглядів тут в сад­ку. Зир­не сон­це на зем­лю з-за дібро­ви, і лю­де вгля­дять ме­не от­тут, і про­па­де навіки моя доб­ра сла­ва. Про­щай навіки! - ска­за­ла То­до­зя й в од­ну мить од­хи­ли­ла го­ло­ву, про­жо­гом ки­ну­лась в квітник і побігла стеж­кою з сад­ка. Тільки по­ру­шені кущі тро­ян­ди та буз­ку за­гой­да­лись, затріпа­лись, і з їх по­си­па­лась гус­та ро­са на півонію та тюльпа­ни. То­до­зя зник­ла, і слід її щез. Єремія сто­яв і тільки по­зи­рав за нею слідком, до­ки во­на не­на­че по­то­ну­ла в зе­ле­них ку­щах та пиш­них квітках.

Не встиг­ла То­до­зя прибігти