Нечуй-Левицький - Князь Єремія Вишневецький, Нечуй-Левицький

- Я те­бе зак­ли­на­ла, щоб ти не ос­ту­пав­ся од Ук­раїни, од своєї мо­ви й віри, а ти ме­не не пос­лу­хав і став во­ро­гом рідно­го краю. Проклін мій впа­де на те­бе й на твій рід не­за­ба­ром, бо ти став пе­ре­верт­нем і ка­том для Ук­раїни. Ти про­лив ба­га­то рідної крові.

- І ще прол­лю ріки крові, - ти­хо про­мо­вив Єремія.

- І ще проллєш? Ще тобі ма­ло! Будь же ти тричі прок­ля­тий, на віки вічні! - про­мо­ви­ла якось без­го­лос­но Раіна і підве­ла ру­ку.

Несподівано, не­на­че з по­мос­ту, ви­су­ну­лись залізні палі, а на па­лях стриміли ко­за­ки й хло­пи. По стінах за­гой­да­лись вішальни­ки, ніби на ши­бе­ни­цях. Не­на­че в од­ну мить виріс ліс ши­бе­ниць та паль, а на їх висіли му­че­ни­ки Ук­раїни. Вищірені зу­би, страш­но прос­тяг­нуті кук­си без пальців, роз­ту­лені ро­ти, страшні му­ки, що не­на­че за­хо­ло­ли на ви­ду в пе­редс­мер­тельні ча­си, все це бу­ло та­ке страш­не, що Єремія не ви­дер­жав і став тіка­ти. Але тіка­ти бу­ло ніку­ди. Єремія ба­чить, що уся за­ла, усей па­лац спов­нив­ся тіня­ми. Усі во­ни нас­ту­па­ли на йо­го. Він по­чу­вав в душі, що на йо­го нас­ту­пає якась си­ла, над­на­ту­ральна, не­пе­ре­мож­на, дуж­ча за йо­го, без кінця дуж­ча, що од неї не мож­на ні обо­ро­ни­тись, ні схо­ва­тись. Він лап­нув ру­кою за піхву і хотів ви­тяг­ти шаб­лю, але в йо­го в ру­ках опи­ни­ло­ся тільки са­ме дер­жал­но без шаблі. Дер­жал­но ви­па­ло з рук і розвіялось ди­мом.

- Руйнуй ка­та! ду­ши йо­го! - вчу­ло­ся Єремії, і він буцім ба­чить, як тіні ки­ну­лись руй­ну­ва­ти йо­го пиш­ний па­лац, роз­но­си­ли камінь за ка­ме­нем, цег­ли­ну за цег­ли­ною, не­на­че птаст­во вис­ми­ку­ва­ло ко­лос­ки з ко­пи і роз­но­си­ло їх по ни­вах та ме­жах. От уже не ста­ло покрівлі на па­лаці; баш­ти ще­за­ють, не­на­че ту­ма­ном роз­хо­дяться; в стінах світяться про­бої та щіли­ни. Єремія вже ба­чить крізь стіни биті шля­хи, об­ти­кані па­ля­ми та ши­бе­ни­ця­ми, а на їх ви­сять му­че­ни­ки, ко­за­ки та пан­щанні се­ля­ни. Ба­чить він, що й ті зніма­ються, на­че птиці, з паль та ши­бе­ниць і за­га­лом ле­тять до па­ла­цу, не­на­че здо­рові ор­ли шу­га­ють че­рез ви­зубні башт, та усі ки­да­ються до йо­го. Очі мертві, страшні, зу­би вищірені. Во­ни впи­ва­ються в йо­го ру­ки й плечі зу­ба­ми й по­чи­на­ють ви­си­са­ти з йо­го кров, не­на­че упирі. Він по­чу­вав, що вже ги­не. В йо­го вже не стає ду­ху ди­ха­ти.

І Єремія зас­тог­нав, за­охав, не­на­че йо­го хто ду­шив на смерть, і про­ки­нув­ся ввесь в по­ту і з хо­ло­дом у серці. Над­ворі вже роз­вид­ню­ва­лось. У вікно лисніло ро­же­ве май­ське не­бо, як ро­же­ва про­зо­ра тах­ля. На стіні грав ро­же­вий од­лиск. Со­ло­вей­ки співа­ли, птаст­во ще­бе­та­ло аж кри­ча­ло. Са­док був спов­не­ний пта­ши­ним ще­бе­тан­ням ввесь зго­ри до­ни­зу, до ос­танньої гілоч­ки на де­ре­вах. Єремія опам'ятав­ся зовсім і прий­шов до свідо­мості. Він по­чав приміча­ти чер­во­ну­ваті пля­ми на стіні, примітив ро­жеві шиб­ки у вікні, по­чув спів со­ло­вей­ків.

«Яка страш­на нісенітни­ця верз­лась мені! А па­лац ще цілий. Ніхто й гад­ки не мав йо­го плюнд­ру­ва­ти. Он стіни, он сте­ля, он на стінах ви­сять до­рогі шаблі, руш­ниці, ножі. Пху на те­бе, са­та­но! А що, як сон мій справ­диться? А що, як хло­пи збун­ту­ються от­ту­теч­ки, як я ви­ве­ду своє військо за Дніпро, а мо­же ще й пе­редніше, ще до мо­го виїзду?»

І Єремія зітхнув важ­ко, спо­тан­ня схо­пив­ся з по­душ­ки і сів на ліжку, йо­му бу­ло важ­ко. Він по­чу­вав, що на йо­го гру­дях ле­жа­ла ніби якась ва­га.

«Треба тіка­ти і тіка­ти мерщій, за­раз», - по­ду­мав Єремія і по­чу­тив, що в йо­го сер­це не­на­че хто зда­вив ру­кою: він зап­ла­кав. Ця звірку­ва­та жорс­то­ка лю­ди­на бу­ла здат­на пла­ка­ти.

«Треба ук­ла­да­тись, тре­ба ха­па­тись, щоб ви­хо­пи­тись з краю, бо я тут не встою і з військом. Здається, я звелів заб­ра­ти по­хап­цем усе потрібніше й ціно­витіше; і сріблом об­ко­ва­ну збрую, і до­рогі шаблі, і по­ви­ши­вані зо­ло­том та об­ни­зані пер­ла­ми сідла, і срібний по­суд… Але щось я не­на­че за­був­ся взя­ти, щось най­миліше. Щось я не­на­че тут ки­даю най­любіше, і ніяк мені нев­тям­ки, що я ки­даю, ніяк не при­га­даю, що та­ке…»

Думки йо­го плу­та­лись між срібни­ми гнуз­деч­ка­ми та сідла­ми, об­си­па­ни­ми пер­ла­ми, між шаб­ля­ми та кіньми. Він схо­пив­ся з ліжка, став про­ти вікна і знов за­ду­мав­ся, і не міг при­га­да­ти, про що він за­був­ся. Він од­су­нув за­сув, од­щип­нув защіпку ко­ло вікна й од­чи­нив йо­го. Са­док та квітник не­на­че дих­ну­ли па­хо­ща­ми в кімна­ту. У вікно не­на­че впурх­ну­ла са­ма вес­на з ро­же­ви­ми крильця­ми, з па­хо­ща­ми фіялок та тро­янд, ве­се­ла, співу­ча, з піснею та ще­бе­тан­ням. Єремія про­чу­мав­ся, опам'ятавсь, про­тер очі й примітив, що під ку­ща­ми буз­ку та тро­янд стоїть якась пиш­на мо­ло­да жіно­ча пос­тать, в бла­кит­но­му літни­ку, в чер­во­них че­ре­вич­ках, як май­ська тро­ян­да. Він при­ди­вив­ся й крик­нув:

- Тодозя! Он що я за­був­ся взя­ти! То ти? Ти не ма­ра? - крик­нув ней­мовірний Єремія, не­на­че не йняв віри своїм очам.

Після важ­кої ночі, після страш­них снів Єремії зда­ло­ся, що і те­пер ще про­тя­гується який­сь сон, але вже інший, пиш­ний, радісний, се­ред май­ської кра­си сад­ка, се­ред ро­же­во­го квіту. Йо­му при­вид­жу­ва­лось, що йо­го ру­кою якась по­тай­на си­ла од­чи­ни­ла вікно в рай, пов­ний квіток, пов­ний май­ських па­хощів, об­ли­тий вранішнею ро­сою, а під тро­ян­да­ми сто­яв ян­гол, пос­ла­ний од бо­га, щоб за­га­си­ти слід страш­но­го сну нічної до­би.

- Хто ти та­ка? Чи ти То­до­зя, чи то мо­же То­до­зи­на тінь сно­ви­гає от­тут в сад­ку? - про­мо­вив Єремія у вікно, не­на­че сам до се­бе, не йму­чи віри своїм очам.

- Це я! То­до­зя, - ти­хо обізва­лась во­на з-під кущів.

- А ко­ли ти То­до­зя, то не тікай хоч те­пер від ме­не! прис­ту­пи до вікна. Не бійсь ме­не! - ска­зав Єремія.

- Я те­бе й не бо­юсь, і прис­туп­лю до те­бе.

І То­до­зя покірли­во, як овеч­ка, прис­ту­пи­ла до вікна й гля­ну­ла Єремії прос­то в вічі.

Єремія по­чу­тив, що на йо­го сер­це, як на су­ху зем­лю, не­на­че впа­ла ро­са, а ду­шу не­на­че обвіяло яки­мись рай­ськи­ми па­хо­ща­ми, в сто раз приємніши­ми й со­лод­ши­ми за тро­ян­ди та фіялки. Йо­го зму­че­на, стри­во­же­на, чор­на од не­на­вис­ності ду­ша не­на­че од­ра­зу по­ясніша­ла, поз­до­ров­ша­ла, не­на­че він тільки що ле­жав не­ду­жий і в од­ну мить оду­жав, наб­рав­ся си­ли й здо­ров'я. Сер­це зраділо й заг­ра­ло. Вже дав­но Єремія не заз­на­вав та­кої ра­дості, та­ко­го спо­кою, який те­пер зли­нув на йо­го нес­подіва­но, не­на­че з ро­же­во­го не­ба, з цвіту тро­янд та з по­ди­ху вес­ни.

- Не тікай хоч те­пер від ме­не! Ти вли­ла в мою ду­шу спокій, - ска­зав Єремія і прос­тяг ру­ки че­рез вікно, вхо­пив То­до­зю за що­ки і дов­го ди­вив­ся в