Нечуй-Левицький - Князь Єремія Вишневецький, Нечуй-Левицький

- Треба ви­би­ра­тись з Лу­бен зовсім, тре­ба ви­вез­ти з Лу­бен хап­ком, що мож­на ви­вез­ти. Я га­дав, що спра­ва вий­де інак­ше. Тре­ба ха­па­тись, по­ки тут по­же­жа не спах­ну­ла; опізни­мось - за­ги­не­мо тут в сте­пах, - ска­зав Єремія до своїх пол­ков­ників і звелів вер­та­тись до Лу­бен.

Похапцем вер­нув­ся Єремія до Лу­бен. Військо всту­пи­ло в місто над­вечір. В Луб­нах бу­ло ти­хо, не­на­че в йо­му лю­де при­таїлись, навіть не ди­ха­ли. Єремія в'їхав у свій двір, увійшов у свій па­лац. В дворі бу­ло по­рожньо. Па­лац став ніби пуст­кою. Кільки слуг веш­та­лись по дворі; по по­рожніх кімна­тах ди­бав ста­рий дво­рецький з клю­ча­ми в ру­ках. В по­ко­ях бу­ло по­рожньо. Перські ки­ли­ми, ок­са­ми­тові завіси не ве­се­ли­ли очей. По­кої сто­яли, не­на­че обідрані во­ро­га­ми; Єремія ог­ля­нув сум­ни­ми очи­ма ту пуст­ку, пішов на­го­ру, об­ди­вив­ся розкішну за­лу. З зводів, з стін не­на­че по­зи­ра­ли на кня­зя аму­ри та са­ти­ри і не­на­че сміялись пов­ни­ми ро­же­ви­ми ус­та­ми з йо­го смут­ку. Єремія од­чи­нив двері й вий­шов на бал­кон. Май сто­яв у всій красі. Са­док, дібро­ва приб­ра­лись в розкішні майські зе­лені убо­ри, не­на­че мо­ло­да до вінця. Со­ло­вей­ки співа­ли, аж за­ли­ва­лись, зо­зулі ку­ва­ли в діброві, пташ­ки ще­бе­та­ли. Дібро­ва аж гу­ла од співу, од ще­бе­тан­ня. В квітни­ках цвіли квітки. Уся країна цвіла, як рай.

Єремія дов­го сто­яв, ог­ля­да­ючи своє доб­ро, свій рай, і не чув, як співа­ли со­ло­вей­ки, як ще­бе­та­ли ластівки. Не­бо ніби сміялось, сад­ки й дібро­ва ніби пісні співа­ли, а в Єремії в го­лові сну­ва­лись дум­ки сумні та чорні, як чор­ний дим над по­же­жею.

«І все це піде мар­но! І все це моє доб­ро зме­те з землі якась си­ла. Встає інша си­ла, не та, на кот­ру я пок­ла­дав надію. Нев­же та си­ла по­топ­че оці квіти, зніве­чить оце усе моє доб­ро? Нев­же во­на зне­се усю мою пра­цю, як морська бурх­ли­ва хви­ля, зне­се, поніве­чить і зни­щить, і сліду й приз­на­ку од мо­го доб­ра не зос­та­неться? Нев­же ж я по­ми­лив­ся?»

І Єремія по­чу­вав десь гли­бо­ко-гли­бо­ко в серці, що усе це ста­неться, що йо­го гад­ки мо­жуть справ­ди­тись, що над йо­го го­ло­вою вже на­вис­ла якась страш­на хви­ля, шу­бовс­не й в од­ну мить заллє й за­то­пить і йо­го, і усе йо­го доб­ро, і усю йо­го пра­цю, і йо­го давні мрії й надії.

Єремія зітхнув важ­ко, ки­нув ос­танній раз оком на сад­ки, на дібро­ви, вер­нув­ся до сво­го по­коїку і дав при­каз слу­гам як­мо­га швид­ше ук­ла­да­ти йо­го по­жит­ки, скла­да­ти на во­зи на­ме­ти, ха­па­ти по­хап­цем зброю, коні та вся­ке ру­хо­ме доб­ро. Над­ворі сто­яли ху­ри. Слу­ги веш­та­лись, по­хап­цем ви­но­си­ли й ук­ла­да­ли на ху­ри уся­ке ціно­витіше доб­ро, не­на­че хап­ком ви­но­си­лись з по­жежі.

Вже смерк­лось. В па­лаці ста­ло ти­хо й сум­но, не­на­че в до­мо­вині. Дво­рецький приніс кня­зеві ве­че­рю. Князь сидів сум­ний, як осіння хма­ра, і їжа йо­му не йшла на дум­ку. Ду­же пізньою до­бою по­гас­ло світло в Єреміїних по­ко­ях. Єремія дов­го не спав. Важ­ка ту­га най­шла на йо­го, а дум­ки літа­ли десь да­ле­ко; то слідку­ва­ли за Гри­зельди­ним поїздом, то шу­га­ли над Кор­сунськи­ми го­ра­ми та ске­ля­ми, над Рос­сю, де Кру­тою Бал­кою тек­ла польська кров до са­мої Росі, кров, про­ли­та побідни­ка­ми, йо­го за­ка­то­ва­ни­ми во­ро­га­ми. Аж опівночі Єремія задрімав три­вож­ним по­чут­ким сном втом­ле­но­го жур­бою чо­ловіка. І йо­му усе зда­ва­лось, що він не спить і все чує, і все знає. От він ніби ба­чить, що в йо­го спо­чи­вальню хтось од­чи­няє двері ти­хо, хтось без­го­лос­но вхо­дить і стає ко­ло по­ро­га. Єремія ки­нув очи­ма на двері і ба­чить, що ко­ло по­ро­га сто­ять два чо­ловіки й один па­ру­бок, кот­рим він не­дав­но звелів пос­ти­на­ти в Луб­нах на май­дані го­ло­ви. Він ба­чить, що в їх го­ло­ви од­ру­бані, але дер­жаться на в'язах і по­хи­ли­лись на праві плечі. З страш­них ран дзюр­чить кров і стікає по білих со­роч­ках до­до­лу. Чо­ловіки сто­ять на своїй крові, не­на­че на чер­во­них прос­те­ле­них хуст­ках. Го­ло­ви мертві, ви­ди бліді, але очі розп­лю­щені, страшні й люті. Єремія нітрош­ки не зля­кав­ся: він ба­чив страшніші стра­хо­ви­ща і сам вчи­няв їх. Але він те­пе­реч­ки по­чу­вав, що йо­му ста­ло ніяко­во, не­на­че ті за­хожі лю­де ро­би­ли йо­му до­пит на суді, пос­хи­ляв­ши набік сли­ве пос­ти­наті го­ло­ви. От один з мерців роз­ту­ляє ро­та. Блис­ну­ли мертві зу­би, язик за­во­ру­шив­ся й по­чав якось без­го­лос­но белько­та­ти.

- Ти кат! Навіщо ти згу­бив нас із світа? Хто тобі дав пра­во над на­шим жи­вот­тям, над на­шою во­лею? Ми не бу­де­мо далі ро­би­ти тобі пан­щи­ни, не бу­де­мо більше да­ва­ти тобі на­шої си­ли, на­шо­го здо­ров'я, щоб ти гар­бав собі в скрині зо­ло­то й срібло, пив до­рогі ви­на, ста­вив ви­сокі па­ла­ци. Ти зро­бив собі рай на землі, а нас жив­цем за­ки­нув у пек­ло ще за на­шої жив­ності. Не пос­лу­ха­ти­ме­мо тобі, не ро­би­ти­ме­мо пан­щи­ни на вас, панів!

- Не ро­би­ти­ме­те пан­щи­ни? Ви, хло­пи, смієте так го­во­ри­ти мені в вічі! - крик­нув Єремія і схо­пив­ся з ліжка.

Три тіні зник­ли, не­на­че пішли під зем­лю. Єремія од­чи­нив двері у світли­цю й ог­ля­нув­ся навк­ру­ги. Че­рез усі двері в світли­цю виг­ля­да­ли страшні го­ло­ви за­мор­до­ва­них ним лю­дей та ко­заків. Світ ти­хо лив­ся десь ніби з стелі, не­на­че се­ред стелі зійшов яс­ний місяць. Стіни мріли, не­на­че в чор­но­му ту­мані. А страшні ма­ри та при­ви­ди все виг­ля­да­ли з две­рей, мертві, жовті, з розп­лю­ще­ни­ми страш­ни­ми очи­ма, з ши­ро­ки­ми ра­на­ми на ши­ях, з роз­ру­ба­ни­ми го­ло­ва­ми, з по­об­ти­на­ти­ми ру­ка­ми, котрі теліпа­лись ко­ло пле­чей. Тіні за­во­ру­ши­лись і по­ча­ли ви­хо­ди­ти з усіх две­рей. Во­ни усе наб­ли­жа­лись до Єремії, обс­ту­па­ли йо­го навк­ру­ги. От їх вже ста­ло пов­но. Во­ни підніма­ють по­ру­бані, по­калічені ру­ки вго­ру. Ру­ки теліпа­ються на повітрі й сва­ряться на Єремію.

- Не бу­де­мо ро­би­ти на те­бе! Підніме­мось усі! За­ду­ши­мо те­бе на смерть, роз­не­се­мо твоє доб­ро до ос­танньої крих­ти, пот­ро­щи­мо твій па­лац на цур­пал­ки, і ка­ме­ня на ка­мені не зос­та­неться! - не­на­че го­моніли тіні, не ру­ха­ючи ус­та­ми.

Єремія охо­лов. Він хотів про­тов­пи­тись че­рез той страш­ний кри­ва­вий на­товп, але си­ли в йо­му не ста­ло. От він не­на­че якимсь ди­вом про­тис­ся до две­рей і тікає вго­ру по схо­дах. Він од­чи­няє двері в за­лу. В залі яс­но, не­на­че увесь пла­фон світиться і ллє місяч­не проміння. Се­ред за­ли стоїть срібна до­мо­ви­на на дов­го­му підніжку з срібни­ми та зо­ло­ти­ми ко­лон­ка­ми, з срібни­ми східця­ми. Гля­нув він - в до­мо­вині ле­жить йо­го мерт­ва ма­ти Раїна Виш­не­вецька в біло­му вбранні, жов­та, як віск, тільки чорні тонкі бро­ви ви­раз­но чорніють на мар­му­ро­во­му чолі. Кру­гом до­мо­ви­ни сто­ять ви­сокі срібні ліхтарі з зе­ле­ни­ми свічка­ми. Ма­ти ти­хо підво­диться з до­мо­ви­ни, стає на схо­дах і одс­ло­няє