Юрій Павлович Сафронов - Онуки наших онуків, Юрій Павлович Сафронов

— Скучив за диплодоком, — відповів він і при цьому усміхнено подивився на Аню. Та зашарілась і опустила очі.

— Ні, справді, чого ви так швидко повернулись?

Анрі перестав усміхатись і вже зовсім серйозно відповів:

— Задумав я, Олено Миколаївно, один дослід. Не знаю, щось вийде в мене чи ні, але спробувати варт.

— Що це за дослід?

— Спробую виростити швидкорослі папороті на Землі. Директор ферми каже, що це чудовий корм для худоби.

— А від цього «чудового» корму тварини не почнуть здихати? — спитала недовірливо Олена Миколаївна.

— Ні, здихати не будуть, це ми вже з’ясували, а ось чи їстимуть вони папороті, поки що невідомо. Якраз Аня, — додав він, знову загадково всміхаючись, — і допоможе мені як фахівець-вівчар.

— А чи вдасться виростити папороті? — спитав я. — Ґрунт, повітря, тривалість доби — все це дуже відрізняється від того, до чого вони звикли на Венері.

— Ґрунт ми відповідним чином приготуємо. А до нашого повітря рослин привчатимемо поступово. Звичайно, ми допускаємо й негативний результат нашого досліду, та спробувати все-таки слід.

— Звичайно, звичайно! — палко підтримала його Олена Миколаївна.

По сусідству з банею Анрі і Аня спорудили на острові невеликий загін на два відділи, в який помістили чотирьох ще зовсім молодих ягнят. Двоє ягнят — контрольних — продовжували годувати звичайним кормом, а двом іншим Аня поклала до годівниць дрібно посічених соковитих папоротей.

— Дивіться, дивіться, — схвильовано сказала вона, — зараз воно почне їсти.

Однак метке ягня не виправдало Аниних сподівань. Воно старанно обнюхало годівницю, бекнуло і, помахуючи коротким хвостиком, відбігло вбік. Те ж саме зробило і друге ягня. Вони бродили по загону і пощипували траву, не звертаючи уваги на соковиту їжу в годівницях.

Анрі засміявся.

— Ваша страва їм не до смаку.

— Нічого, звикнуть. Я не даватиму їм більше нічого, крім папоротей.

Через три дні на піддослідних ягнят шкода було дивитися. Вони повигризали всю траву в загоні і тепер, жалібно бекаючи, стояли біля загорожі, намагаючись просунути поміж латами голови та дотягтись до трави, що росла зовсім поряд, але була недосяжна. Проте, незважаючи на свої справді-таки танталові муки, вони навіть не подивились на годівниці, куди Аня й Анрі щодня підкидали свіжих папоротей.

— Ще день — і їм кінець, — сказав Анрі. — Так далі не можна.

— Угу, — сумно погодилась Аня, — треба негайно щось придумати. А що, коли… Ой, як це мені раніше не спало на думку! Я підмішаю молока до соку папоротей і дам їм.

— Розумниця! — вигукнув Анрі. — Давайте молока.

Хитрість із молоком вдалася. Голодні ягнята, зачувши знайомий запах, жадібно поприпадали до пляшок із сумішшю.

За два дні ягнята звикли до смаку нової їжі і вже без молока з апетитом поїдали венеріанські папороті. Тепер необхідно було простежити, як подіє на організм ягнят новий харч.

Одночасно з цим Аня й Анрі розчистили невелику ділянку поряд з куточком Венери, зорали її, внесли в ґрунт добрива, а потім натягли над нею баню із плівки та заповнили її повітрям, що містило трохи більше кисню, ніж повітря на Венері.

Рано-вранці, щойно зійшло сонце, вони висіяли спори папоротей у землю і стали з хвилюванням чекати — зійдуть чи ні?

За кілька годин дослідну ділянку всіяли дрібні червонуваті цятки — перші сходи. Проте росли вони не так бурхливо, як під великою банею. Коли опівдні я прийшов на дослідну ділянку, то побачив, що паростки піднялися лише на 30 сантиметрів. Однак Аня і Анрі сяяли: насіння все-таки не загинуло, і червонувато-лілові слабенькі рослини були їхньою першою перемогою.

Все ж радіти було ще рано. Коли ми увечері після вечері прийшли подивитися, на молоді сходи, то побачили сумне видовище. На Венері рослини віками були привчені до того, що з настанням темряви водночас різко знижується температура і починається холодна зима, від якої треба захищатися. Тому, як тільки сонце стало хилитись до обрію, наші папороті позбивались у тугі зелені клубочки та притулились тісно до землі.

— Ой Анрі! Що ж робити? — жалібно вигукнула Аня.

— Нічого, під великою банею те ж саме відбувається щовечора. Однак друге покоління рослин вже менше реагує на прихід ночі. Думаю, що й наші папороті легко перенесуть швидку зміну дня і ночі.

— Але ж вони набагато слабкіші за ті. Може, попервах тут улаштувати штучне освітлення?

— Ні, зачекаємо. Подивимося, що покаже наступний ранок.

Назавтра з першими ж променями сонця папороті порожевіли, піднялись за день ще на двадцять сантиметрів, а ввечері знову зібгалися у клубки. Потрапивши у незвичні умови, рослини хворіли, але виявились досить стійкими, щоб знести усі злигодні.

У ці дні Олена Миколаївна багато працювала над незакінченою книгою Віктора Платанова про термоелектрон, що її вона взялася дописати та відредагувати. Якось Аня, Ламель і я зайшли до неї в бібліотеку. Вона зустріла нас радісною звісткою.

— Читайте! Ось, — показала вона на великий газетний заголовок, набраний червоним шрифтом на всю ширину першої сторінки: — «Боротьба за Антарктиду почалася!»

Під ним було видрукувано коротке повідомлення про те, що над Антарктидою на висоті понад тисячу кілометрів спалахнуло перше на Землі мікросонце, покликане зупинити нове обледеніння коло Південного, полюса.

— І ще одна приємна новина: випробування моделі плавучого дзеркала пройшли вдало, і скоро Джемс Конт і вся його експедиція повернуться на Землю.

Минуло ще тижнів півтора, і ось одного разу, вернувшись по обіді додому, ми побачили, що з радіотелефону стирчить паперова стрічка, дуже схожа на телеграфну.

— Хтось дзвонив, коли нас не було, — сказала Олена Миколаївна, розглядаючи стрічку.

На стрічці була надрукована лаконічна фраза: «Буду