Юрій Павлович Сафронов - Онуки наших онуків, Юрій Павлович Сафронов

у вас через дві години. Ярослав. 12 год. 40 хв. Мельбурн».

Ярослав Павлович був точний. Рівно о другій сорок він уже заходив до квартири. Аня бігцем кинулась батькові на шию.

— Ой, Аню, обережно! — важко зойкнув той, зігнувшись. — Забула про місячну хворобу?

— Забула… — винувато промовила Аня, зразу відпускаючи його.

— Що це за місячна хвороба? — поцікавився я.

Ярослав Павлович здивовано підвів брови.

— Хіба ви не знаєте?

— Ні.

— Коли з Землі прилітаєш на Місяць, то стаєш у шість разів легший, а за звичкою перші дні рухаєшся так само, як і на Землі. Зробив звичайний крок, а виходить стрибок, рвучко піднімеш камінь, а він, мов м’яч, злітає догори… Кілька днів минає, поки звикнеш увідповіднювати свої рухи до ваги місячних предметів. Це в нас називають земною хворобою. Ви відчули її на собі. І навпаки, якщо довго пробудеш на Місяці і повернешся назад на Землю, настає місячна хвороба. Все здається в кілька разів важчим. Організм одразу не встигає перебудуватися. М’язи вже розлінились, відвикли працювати на всю потужність, руки в’ялі, мов після сну, — не можеш навіть кулак міцно стиснути, голову важко тримати прямо, тіло здається налите свинцем, та днів за два-три все це зникає безслідно.

Ярослав Павлович стомлено сів у крісло, склепив повіки і не рухався. А Олена Миколаївна з Анею заметушилися біля нього, одна — готуючи ванну, друга — накриваючи на стіл.

Ванна трохи підбадьорила Ярослава Павловича, він став балакучіший, хоч ходив, як і раніше, повільно, мовби через силу переставляючи ноги. За столом він випив тільки кілька ковтків чорної кави та з’їв маленький бутерброд.

— Чому ви нічого не їсте? — спитав я. — Так ви й зовсім знесилитесь.

— Нічого не вдієш. Доводиться їсти дуже часто, але потроху. Адже продукти теж мають вагу. Я з’їв шматочок хліба, а відчуття в мене таке, наче я проковтнув каменюку.

Розмова перейшла на «місячні» новини.

— Ми випробували з групою Джемса Конта макет плавучого дзеркала, — розповідав Ярослав Павлович. — Ну й громаддя! П’ятдесят кілометрів у діаметрі, а якість зображення така, що наші земні оптики можуть тільки позаздрити. Для надтелескопа вже зараз годиться, а от, щоб зігрівати планети, звичайно, мало. Та це ж тільки модель. Треба створювати дзеркала вдесятеро більші за розмірами і розташовувати їх дуже близько до Сонця. Дзеркало перехоплює багато сонячних променів, та все-таки цього дуже мало, щоб змінити клімат на цілій планеті або. хоч на значній її частині.

— А як Челіта? — спитала Олена Миколаївна.

— Челіта? Усе так само — сумує. Що й казати, така рана швидко не гоїться.

— Ти не питав, приїде вона до мене по Вікторові щоденники чи їй переслати їх?

— Обіцяла сама. Ага, трохи не забув, — спохопився раптом Ярослав Павлович, — знаєте, хто недавно прилітав до нас на Місяць? Ваш Шаумян.

— Леон? Він же відпочиває.

— Ні. Захворів пілот, який мав летіти в черговий рейс, і Шаумян захотів замінити його. Симпатичний хлопець. Він розповідав нам про Венеру, про Віктора.

— Коли Челіта мала намір приїхати сюди?

— Думаю, на неї слід чекати завтра чи принаймні післязавтра.

Ярослав Павлович посидів з нами ще трохи, а потім Олена Миколаївна відіслала його на відпочинок: місячна хвороба у перший день досить-таки давалася взнаки, і наприкінці розмови він ледве ворушив язиком та був схожий на п’яного.

Наступного дня приїхала Челіта в супроводі Леона Шаумяна. Ми ледве впізнали в ній колишню веселу, енергійну дівчину. В ній, здавалося, згас вогник, який освітлював радістю її обличчя, ясними цятками вигравав у її блискучих очах, нині смутних, невеселих. Вона, здавалось, постаріла років на десять.

Олена Миколаївна обняла її, і Челіта раптом заридала, припавши до неї обличчям. Олена Миколаївна зразу повела її до себе. Шаумян повернувся до Ламеля.

— Оце не ждав побачити тебе тут.

— Я теж, — відповів той і спитав: — А що, хіба знову хтось захворів?

Леон спохмурнів.

— Не міг же я залишити нещасну жінку одну, та ще в такому горі. — І тут же перевів розмову на інше: — Ну, а як твої справи, в твоєму «куточку Венери»?

— Непогано. Я тут здійснюю один цікавий дослід.

— Дослід? Ти що ж, так нікуди й не поїдеш відпочивати?

— Ні, мені й тут добре. А ти?

— Я спершу хотів було відпочити на Кавказі, та потім передумав. Днями з Сіднея вирушає пасажирський теплохід у кругосвітнє плавання. По-моєму, це буде чудовий відпочинок.

— Ех ти, вічний бурлака. А як же Єреван? Пам’ятаєш, на Венері ти все марив ним?

— Пам’ятаю, та цього разу я відчуваю, що не всиджу на одному місці навіть у любому Єревані.

— Скажи, ти довго тут пробудеш?

— Не знаю. Як Челіта.

— Куди вона їде?

— У Мексіку, до батьків.

Незважаючи на наші умовляння ще погостювати, Челіта і Шаумян поїхали увечері того самого дня. Ми всі гуртом провели їх і повернулись додому. Всім раптом стало сумно. Приїзд Челіти яскраво нагадав нам про Віктора.

— Скоро й ми поїдемо з Коралового моря, — промовила замислено Олена Миколаївна. — Закінчується наша відпустка.

Розділ тринадцятий
ЗЛИТТЯ ІДЕЙ

Дзвінок професора Брамса з Інституту фізичної хімії застав нас у ту мить, коли ми з Оленою Миколаївною зібрались до Інституту мікросонця. Там призначено було обговорення чергового