Юрій Павлович Сафронов - Онуки наших онуків, Юрій Павлович Сафронов

Аня, було споруджено велику баню, обтягнуту напівпрозорою міцною плівкою. На острові спорудили спеціальну повітронадувну станцію, яка мала регулювати склад повітря під банею, збагачуючи його вуглекислим газом, а також автоматично підтримувати визначену температуру і вологість повітря, зменшуючи чи збільшуючи їх у разі потреби. Неподалік на материку було зведено триповерховий будинок для тих, хто мав провадити спостереження за тваринами й рослинами з Венери.

Нарешті ж то ми поскидали скафандри просто неба і пожадливо вдихали свіже повітря Землі. Може, з незвички, а може, від радості у нас злегка паморочилося в голові.

— Ех, та й гарно ж тут! — увесь час вигукував то один, то інший. — Погляньте, яке сонце! А повітря! Море! Небо!

Тільки одна обставина затьмарювала нашу радість: у нас почався десятиденний карантин, і до нас, мов до зачумлених, не пускали жодної людини, котра не пройшла спеціального курсу щеплень. Доводилось задовольнятися розмовами по телефону, телевізійними передачами, а ми так скучили за людьми, що нам цього було вже недостатньо.

Наших тварин ми перевезли на атол, в «куточок Венери».

Увага всіх була прикута, звичайно, до Астронавта. А той досить швидко звикся з незнайомою обстановкою. Опинившись під склепінням, він принюхався, відчув знайомий запах вуглекислого газу, чхнув кілька разів, протяжно заревів і, скоряючись могутньому інстинктові, бігцем кинувся до води. Ніхто його не вчив плавати, ніколи він не бачив, як це робили його родичі на Венері, та зразу ж відчув себе в рідній стихії і, заревівши від задоволення пірнув кілька разів з головою у воду та запрацював дужим хвостом.

Понад краєм лагуни ми висадили привезене нами насіння різних рослин.

Після цього ми знову розділились на групи, щоб закінчити звіти про виконану нами велику роботу.

А тим часом під прозорою банею на острові творилися чудеса. Ми не вірили власним очам: тільки вчора висіяне насіння рослин за один день проросло, вигналося більше ніж на метр заввишки і тепер красувалось понад краєм лагуни, плавно похитуючи своїм соковитим широким листям.

— Неймовірно! — вигукнув Гапек.

— Факти — вперта річ, — заперечив йому Анрі Ламель. — Наші папороті показали рекордну швидкість росту, в декілька разів більшу за бамбук.

Ми пильно оглянули молоді рослини. Вони у всьому були схожі на дорослих, тільки листки їхні ще не мали спор та кисневі мішечки при основі листків ще були порожні: на створення запасів кисню та появу спор часу потребувалось більше, аніж на ріст самої рослини.

Коли на одинадцятий день нам оголосили, що скінчився карантин, усі якось розгубились.

— Куди ж іти? — спитав зніяковіло Гапек.

— А чому обов’язково йти? — заперечив Ламель. — Нема куди йти — сиди вдома.

— Ну, як же це! Карантин знято, а я сидітиму.

— Їдьмо всі гуртом на сусідню овечу ферму до моєї дочки, — втрутилась Олена Миколаївна. — Вона давно вже нас запрошує.

В сільському містечку нас зустріли з несподіваною урочистістю.

Великий зал їдальні, де на нашу честь приготували святковий обід, виявився повнісіньким. Бачачи довкола багато по-дружньому усміхнених облич, я раптом дуже чітко зрозумів, чого саме не вистачало нам на далекій Венері, чому там, у вузькому колі друзів, зайняті надзвичайно цікавою роботою, ми все-таки відчували себе самотніми і серцем тяглися до рідної Землі. Я зрозумів, що нам не вистачало великого людського колективу, гурту тих, для кого ми працювали, не вистачало їхньої щиросердої підтримки, їхнього співчуття, їхньої радості, їхньої оцінки.

По обіді, коли всі вирушили до клубу, щоб подивитися фільми, зняті нами на Венері, до мене підійшла Олена Миколаївна.

— Олександре Олександровичу, тут є переговорний пункт, звідки можна зв’язатись по радіотелефону з ракетопланом Джемса Конта.

— Ви зараз підете?

— Атож. Я хочу дізнатись, як їхні справи, як Ярослав, Челіта…

— Я з вами…

Група Джемса Конта домоглася безсумнівних успіхів. Роботу над випробуванням моделі плавучого дзеркала було майже закінчено. Джемс Конт показав нам це. Важко було повірити, що ця велетенська п’ятдесятикілометрова блискуча споруда вільно літає у міжпланетному просторі і зовсім невагома.

Своєю ввігнутою частиною плавуче дзеркало було обернене до Місяця. Конт повільно повертав його. Раптом на екрані промайнула ділянка поверхні Місяця. Кілька секунд було видно відбитки людських ніг на місячному попелі, відтак з’явилася постать людини, одягненої у звичайний скафандр, вона комусь махала рукою. Збільшення було таке велике, а зображення таке чітке, що на скафандрі незнайомця можна було роздивитись кожен шов. Це видіння щезло так само швидко, як і з’явилось.

— Джемсе! Джемсе! — закричала Олена Миколаївна. — Поверніть ще раз ваше плавуче дзеркало.

— Навіщо?

— У поєднанні з об’єктивом вашого телепередавача воно є прекрасним телескопом!

Ярослав Павлович і Джемс Конт засміялись.

— Правда, вражає? Ми самі недавно відкрили це.

Цим ефектом особливо був задоволений Ярослав Павлович. Його, як астронома, це відкриття цікавило найбільше. Він уже підрахував, що кутове збільшення цієї оптичної системи у багато разів перевищує те, яке дають найдосконаліші телескопи.

Другого дня учасники обох наших експедицій роз’їхались. Усім необхідно було відпочити після важкої подорожі.

Олена Миколаївна, Чжу Фан-ші і я поїхали в Торітаун. Ми поспішали перш за все зустрітися з тими, хто разом з нами створював перше мікросонце.

Вся наша лабораторія вже перейшла в новостворений Інститут мікросонця. Туди ми й передали матеріал про наслідки випробування мікросонця та зробили спеціальну доповідь. Одночасно ми ознайомилися, у якому стані справа з підготовкою наступу на крижану Антарктиду.

Закінчивши справи, я і Олена Миколаївна повернулись назад, вирішивши провести свою відпустку біля Коралового моря.

Ми зайшли до Ані і несподівано для себе застали в неї Ламеля.

— Анрі? — здивувалась Олена Миколаївна. — Яким вітром вас знову занесло сюди?