Андрій Гуляшки - Пригода опівночі. Однієї дощової осені, Андрій Гуляшки

Це здалося мені тоді дуже дивним. Поїздка в місто на грузовику, дзеркала — для чого все це режисерові кінохроніки, який приїхав сюди знімати археологічний об'єкт? Але коли по радіо повідомили про концерт, я одразу зрозумів, що дзеркала потрібні саме для цього вечора. Ти сам казав, що хочеш влаштувати цікавий атракціон. Отже, коли почався концерт, я уважно стежив за тим, де саме стоятимуть дзеркала і як ти їх використаєш. І ось ти приніс скриньку. Звичайний шлях від куліс до стола, де ти повинен був поставити скриньку, іде по прямій. Цей шлях найбільш природний і короткий. Але, на превелике диво, ти не попрямував до стола цим найкоротшим шляхом, а зробив неабиякий гак, підійшовши до стола ззаду. Це було надто неприродним, щоб не впасти в очі. І друге, що мене насторожило, — це твоя поведінка на сцені. Ти ходив по ній туди і сюди, але жодного разу не переступив діагоналей, що пересікають ніжки стола. І ось дзеркала, з якими я тебе бачив на площі, твоя поведінка на сцені, цілковита впевненість, що в голови обов'язково є тулуб і те, що його ніби немає, просто оптична омана — навели мене на думку: простір між ніжками стола закрито дзеркалами, за котрими ховається, ставши навколішки, людина. Між іншим, твій партнер дуже недосвідчений гример. Далі… Людина, ставши на коліна, виймає круг, вирізаний у кришці стола. Потім виймає дно скриньки. І фокус готовий. Усе напрочуд просто і зрозуміло навіть такому дилетантові, як я…

Асен слухав Абакума мовчки і хмурився, енергійно перемелюючи міцними щелепами третю порцію курчати. Потім одним духом вихилив бокал вина, глибоко зітхнув і похитав головою.

— Яв багатьох місцях показував цей фокус, — сказав він. — Навіть за кордоном… Минулого року на фестивалі в Каннах… Точніше, під час фестивалю в одному закладі для веселих атракціонів.

Він знову налив собі вина і випив половину.

— Ну й що?

— Нічого, — відповів Асен і похитав головою. — Про що йшла мова?

— Треба повільніше пити, — посміхнувся Абакум. — Мова йшла про твій фокус у Каннах.

— Так ось, — вів далі Асен, закуривши і міцно затягнувшись, — у тому закладі ніхто не міг здогадатись, як я це роблю. Тільки ти один… Думаю, коли б ти навіть і не бачив мене на площі, все одно здогадався б.

— Можливо, — погодився Абакум.

Асен допив вино.

— Тепер ми вже не квити, — зауважив Абакум.

Вони помовчали.

— Так, тепер ти виграв, — зітхнув Асен і сумно опустив голову.

— Це цілком нормально, — промовив Абакум, — що я виграв. Твоїй неперевершеній спритності я протиставлю одну скромну якість: вміння спостерігати. І тому, звичайно, завжди виграватиму.

— Не будь таким самовпевненим, — наїжився режисер, і в очах його промайнув злий вогник. — Бачив я, чого варта твоя спостережливість, коли витягнув у тебе з-під носа ручку. Забув?

— Навряд чи тобі це пощастить зробити вдруге, — посміхнувся Абакум і замовк. Потім вийняв з гаманця срібну монету і почав підкидати її на долоні. Монета була старовинна, неправильної овальної форми, з м'яким матовим блиском.

В очах Асена раптом згасли злі вогники і замість них спалахнули жадібні, а на обличчі з'явився якийсь хижий вираз.

— Яка красива монета! — сказав він мрійливо і, зітхнувши, додав: — Дуже красива! А звідки вона в тебе?

— Грецька монета четвертого століття до нашої ери, — відповів Абакум. — На одному її боці зображена Афіна Паллада, а на другому — великий Перікл. Монета була в обігу в період найбільшого розквіту Афін. За такі монети можна було купити маслинової олії і рабинь, слонову кістку і гетер, виборчі бюлетені і почесні місця на Олімпійському стадіоні. І ще багато приємних речей… Подобається вона тобі?

— О, ще б пак! — вигукнув Асен. — Вона, мабуть, приносить щастя тому, кому належить. Чудова монета!

«На диво жадібний і ласий до блискучих предметів, — у думці доповнював Абакум його психологічний портрет. — Хижий і честолюбний — який букет, о господи!»— і тихенько розсміявся.

— Чого ти смієшся? — насторожився Асен.

— Сміюсь над твоїми словами, що ця монета приносить щастя тому, кому належить. Вона в мене вже три роки.

— Ти щаслива людина, — сказав Асен.

— Дуже, — кивнув Абакум. — Я справді щасливий. І оскільки кажуть, що щасливі люди завжди щедрі, і так воно, мабуть, і є, то я з задоволенням дарую тобі цю античну монету. Візьми її на пам'ять. Нехай вона нагадує тобі про урок сьогоднішнього дня, — а саме: добро завжди бере гору над спритністю рук. Візьми!

Асен подякував і сердечно потиснув руку своєму новому приятелю. Потім сказав, голосно сміючись:

— Ти зробив розумно, давши мені монету. Бо я все одно взяв би її в тебе. Так, узяв би. Ти нічого і не помітив би. Можливо, ти тому і дав її мені, щоб не зазнати поразки у грі і щоб ми знову не стали «квити».

«Крім усього іншого, ще й цинічний», — з гіркотою подумав Абакум.

— Я дав тобі цю монету від щирого серця, — заперечив він, — щоб вона нагадувала тобі про щось дуже важливе в житті. І раптом дізнаюсь, що ти хотів присвоїти її недозволеним способом, знов-таки завдяки спритності своїх рук. Чудово! Подарувавши її добровільно, я тим самим врятував тебе від невдалого експерименту, від нової поразки. А те, що я попереду в грі, хай не бентежить тебе. Світ не бозна-який широкий. Ми, певно, ще зустрінемося. Бажаю успіхів!

Асен знову дуже тепло подякував і потиснув руку Абакумові.

«Як йому хочеться стягти в мене з пальця перстень», — посміхнувся в думці Абакум, але промовчав.

— Випадок для реваншу навряд чи трапиться скоро, — промовив Асен, і на обличчі в нього з'явився зажурений вираз. — Та й взагалі… Через кілька місяців я збираюсь залишити хроніку і працюватиму на студії мультиплікаційних фільмів. Там моє місце. Мультиплікаційні фільми дають простір для фантазії благородного фокусництва. Проте мультиплікація, як відомо, не має нічого спільного з археологічними розкопками. Отже, наші шляхи розходяться… А якщо ми колись випадково і