Наталія Іванівна Околітенко - Крок вікінга, Наталія Іванівна Околітенко

повернувся спиною й подався до свого кутка. — А це ж таки варто дослідити. Уявляєш? Можна вивчити мову цих тваринок і спілкуватися з ними, як цар Соломон. Скільки б вони нам розповіли! Вони б допомогли нам перетрусити всі піраміди… Га? Неодмінно займуся цим. А що? Час і мені подбати про кандидатську. Чи я дурніший за науковців?

— Ти спочатку пристойну освіту здобудь, тобі без цього все одно ходу не буде. Навіщо вродився таким шалапутним? Ідеї з тебе стирчать, як голки з їжака, а що з того?..

— Еге, так самостійним хотілося скоріш стати.

— Ти посивієш, а хлопчаком залишишся. Працюймо далі! Я записую…

«Що ж, справді, покинув школу… Зате сестричка здобула вищу освіту, й навіть вдягатися могла пристойно завдяки тому, що він допомагає. Ніхто й не здогадувався, що вони сироти: матері не пам’ятають, а батько їх знати не схотів. Вбирали в себе добро по крихті, навіть там, де інші зло знаходили, такими вже, мабуть, вродилися… Ще б їм не пожаліти малого Тутті! Теж сирота…

Так, Василь правий: тут можна хтозна до чого додуматись. Таки ж добре, що робочий день кінчається і скоро пролунає голос начальннка:»Хлопці, виходьте!»

Ну, так і є…

— Хлопці, як справи? Скучили?

— Ніколи було скучать. У камні є велика порожнина, — квапиться повідомити Валентин, чуючись винним за зіпсовану плівку. — І хід до неї досить вільний.

— Звідки ти взяв таке?

— Та я ручуся! Я відчуваю її перед собою, певен, що звідти й вилетіли кажани, від них і аномалія — та сама густа мережа…

— Від кого?

— Та від кажанів, а їх тут прірва. Вони ж посилають ультразвук, спілкуючись між собою, і такий базар зчиняють, що будь здоров! Через те й здається, ніби тут непроникні гранітні брили.

— Ну, хлопче, ти даєш…

— Самі переконаєтесь.

— Що ж, цікаво…

Начальник щось метикує, потім розпоряджається:

— Хлопці, до світу! Ми тут смачнющий куліш зварили, й до нього навіть пиво буде.

— Пийте більше пінне пиво, буде пузо, як барило, — співає у відповідь Валентин.

Він кладе прилад так, щоб було видно його зелене око, й скрадається до протилежної стіни. Граніт під ногами такий гладенький, що здається м’яким. Присівши, Валентин торкається його долонями. «Наче й пилюки на ньому немає, — міркує. — Де ж їх узяти, тих вірусів? Де вони ховаються? Та не будь-які, а давні, ті самі, що від них люди чихали в епоху фараонів. А тут шпацірують цілком сучасні кажани і, звичайно ж, натягують на крильцях та лапках цілком сучасних мікроорганізмів… Ні, не годиться! Це ж треба знайти якийсь зовсім Ізольований від світу куточок, — думає Валентин. — Такий куточок, де віруси могли б зберігатися тисячоліттями… не знаю вже, як це їм вдається. Як вдається маку виростати поряд з подорожником, як вдалося вдруге народитися моєму племіннику…»

Мовчки, штовхаючи поперед себе ящик з апаратурою, повзе Василь, до простору, до людей, до пива й кулішу, не сумніваючись, що його надто говіркий напарник пластує слідом.

Валентин робить ще кілька порухів тілом, і його руки впираються в несподівано шерхлу стінку — дух старої глини осідає гіркотою в горлі. Сиплеться, сиплеться крізь пальці пісок, ніби стужавілі роки, що тут пролинули… Та це ж і є вхід до потаємного поховання!

— Перемога! — радісно шепоче Валентин припалими порохом губами. — Перемога! Таки ж знайшли. Таки ж дісталися.

Повітря дрімотливо-тепле, але зведені над головою руки склепіння не знаходять; навколо — простір, він вабить, вбирає в себе. Пойнятий відчуттям свободи, Валентин уже не рахує кроків.

— Вертайтесь назад, вертайтесь назад, негайно вертайтесь назад, — бубонить десь голос начальника експедиції. — Хлопці! Я покараю вас за порушення правил безпеки.

— Я знайшов велику залу! — голосно каже Валентин. — Я в ній стою й відчуваю, яка вона простора. Я щойно об Щось спіткнувся. Можу й сказати, об що саме: велика, чимось заповнена посудина. Вона важка, я її з місця зрушити не можу.

— Це добре! Але вертайся, наказую тобі, відходь назад, вперед ні кроку. Тим самим ходом і — назад. Ти розумієш, що порушуєш…

«Звичайно! — весело думає Валентин. — Хіба я перший? Щоб зробити відкриття, обов’язково треба щось порушити, інакше чомусь ні в кого не виходить». Уголос каже:

— Вертаюсь.

Ні, начальнику, тобі доведеться ще трохи зачекати, в твого підлеглого є справи. Ще маю особисті обов’язки доброго дядечка перед малим племінником, таким собі симпатичним смуглявеньким Тутті. Добрий дядечко має принести малому дарунок від зайчика, від того, що пробіг тут мільйоноліття тому. Чи ж водяться зайчики в єгипетських пустелях?

Валентин обмацує посудину й занурює в неї обидві руки. Зерно! Тверде, ледь злежане, воно так приємно шурхотить, коли пересипаєш його з долоні на долоню, й солодкий дух хліба б’є в обличчя. Дух літніх розкошів, дух самого життя, парадоксальний у цьому царстві мертвих.

— Вертаюсь! — повторює Валентин, не помічаючи, що причеплений до пояса мікрофон теліпається десь біля ніг. Він квапливо набиває зерном один з маленьких контейнерів, якими його озброїла сестричка.

«Можливо, з цього збіжжя вдасться спекти хліб, і він піде на користь Тутті, принесе якусь потрібну йому інформацію. Яке ще добро тримають зайчики у своїх лапках? Може, десь тут збереглася вода, яку приготували для мертвих? Для того, хто народився двічі, вона стане живою… Кажуть, на грудях якоїсь мумії лежала китичка польових квітів… от коли б і собі знайти таке! Там могло б зберегтися насіння маку або ромашки… Головне, знайти органіку, казала сестричка, а віруси самі переберуться з нею в наш світ. Як домовички в нову хату… Ех, темно, хоч в око стрель!

Який він недотепкуватий! У кишені ж ліхтарик — маленький ліхтарик, який дає потужне світло. Порушення техніки безпеки? Ну, цим нехай лякають когось іншого, а він добре знає, що всі відкриття починаються з порушень. Порушенням більше, порушенням менше…

Далекий гуркіт — ось що почув начальник