Наталія Іванівна Околітенко - Крок вікінга, Наталія Іванівна Околітенко

Залишились відбитки підошов. І, ледь здолавши спазму хвилювання, Сказав присутнім вчений Марієтт: «Це слід того, хто звідси йшов останнім… Можливо, ми його знайшли скелет При вході в цю багату піраміду, А може, й ні… Відносні час і світ: Між нами і оцим квапливим слідом Лягли епохи, кілька тисяч літ. Що золото оцього саркофага, Що діаманти, камінь-самоцвіт? Їх не знайшли грабіжницькі ватаги… Цінніш усього — цей нерівний слід, Що пережив країни і руїни, Всіх фараонів, деспотів-царів, Богів, похолодання, потепління, Але не зник, не здимів, не змалів». Все в світі цьому нерозривно-сутнє, Історія — це людства оберіг Ведуть крізь час з Минулого в Майбутнє Оці сліди тривожні босих ніг.

«Гаразд, гаразд, шановні фараони, — бурмоче Валентин й одразу вмовкає: надто вже моторошно відлунює людський голос. А далі вже подумки: — Навіть слід живої людини важливіший за ваші саркофаги… А мені й золото ваше ні до чого, я просто виконую свої обов’язки. Те, що хочу взяти тут для маленького Тутмосика, навряд чи становить для вас цінність, та й для когось іншого теж. Окрім Тутті. Кому ще потрібні ваші віруси? Теж мені цінність! А виявляється, без них не обійтись. Хлопчик, хоч і дашого роду-племені, та народився серед нас. Щоправда… Народився серед нас, а залишився вашим: як його вийти з становища? Жити, як ми, він не може, а щоб міг, йому потрібні ваші мікроорганізми та віруси… Не знаю вже, що моя сестричка з ними робитиме. Та й як можу знати? Освіти — ніякої. Бив байдики в школі, такий-сякий…

Валентин змінює позу і, намацавши термос, робить кілька ковтків. Ху-у… І як воно так, що темно, а от до вуха ложку людина ніколи не понесе. Чудасія!

А тут цілком комфортно, як подумати. Спокійно, тепло і час є, щоб придивитись до самого себе — добродія на ймення Валентин. А що? Любить сміятися, залицятись до дівчат, морочити голову начальнику й ловити рибу. А чим він ще різниться від інших? «То все як шумовиння, а що ти є наспраді, хлопче, і ким станеш, проживши на світі десяток-другий років? І що вибиратимеш із залишеного тобі твоїми попередниками? Адже в цьому світі є й солодке й гірке, й тепле й холодне — на всі смаки.

От ще одна таємниця, яку нізащо не усвідомити: чому люди вибирають різні дороги? Чому поряд ростуть мак і подорожник? Ті ж самі соки в грунті, те саме сонце, ті ж бджілки навідуються в гості…

Моя розумниця-сестра. прочитала б на цю тему цілу лекцію, а для мене це все одно залишиться таємницею. Чому люди, живучи й працюючи поряд, такі різні! А й цікавий же світ — на кожному кроці є щось незбагненне. Добре!»

Валентин ледь повертає ручку на приладі, підсилюючи ультразвук, що проникає в гранітну товщу, мов безліч крихітних істот, котрі скрізь нишпорять і врешті приносять багату здобич — інформацію про те, як збудовані тисячолітні брили. Що в них і що за ними?

…Дивний шум наростає звідкілясь, тугий і ритмічний — так на морі лопотять вітрила. Зображення, що повільно плине на екрані, щезає, натомість з’являються гострі мигтючі лінії.

Що це? Порожнеча ніби й справді.вибухнула ненародженою матерією, вона кипить, вирує, щось м’яко б’ється в обличчя Валентина, дряпає по щоці; оператор інстинктивно хапає те «щось», і воно жалісно попискує в його руці. Кажани! їх сотні, тисячі; дряпають, обліплюють шию, виснуть на волоссі, перекочуються по плечах — ну, це вже не смішно, навіть не страшно, точніше небезпечно: заледве прохромивши долоню крізь теплу повстяну масу, Валентин повертає ручку в інший бік. Ху-х-х… Позбувся лиха! Із специфічним задушливим запахом, мовчазна й шумлива, бридка й приємна своїм живим теплом хвиля відкочується так само нагально, як і накотилася. Ще трохи чути віддалене лопотіння, а потім враз настає тиша.

— Який жах! — вигукує напарник.

Він іде навпомацки, бо вмикати ліхтар категорично заборонено технікою безпеки; там, де має бути людина, світиться екран, мов око хижої істоти. Світиться, а світло навколо себе не поширює, й темно так, що хочеться стукнути по чомусь твердому кулаком, аби, відчувши біль, упевнитись: ти ще живий.

— Який жах! — повторює напарник. — Чого вони на нас напали? Вдруге я такого не переживу. Ми скоро скінчимо?

Валентин сміється: нарешті в цьому безгомінні вони мають хоч якусь пригоду.

— Чи скоро скінчимо? Та ж зйомки безнадійно зірвані, все доведеться починати спочатку.

— Ну так уже й спочатку! А що коли чорти знов принесуть цих богобридких тварюк?

— Ми ж самі їх покликали ненароком, от вони й злетілися сюди. Вони ж орієнтуються за допомогою ультразвуку, наш прилад теж ультразвуковий: знайшли спільну мову. Цікаво, де вони мешкають? Це ж їхній сховок неодмінно сполучається з білим світом, бути не може, щоб вони літали крізь ту трубу, якою ми пролізли. Не такі в них звички. Ну ж бо, спробуємо повторити…

— Ти збожеволів! Повторити… На дідька тобі здалася ця нечиста сила!

— Цікаво ж, хлопче!

Валентин сміється й ледь зрушує ручку: лопотіння маси м’яких крил знову наближається, дужчає, від нього віє теплом і мишачим духом…

— Припини, негайно припини, це просто хуліганство! — вигукує Василь, і, так само сміючись, Валентин відновлює робочі параметри приладу — знову тиша.

— Ти задоволений?

— Хай йому біс, коли ми звідси вийдемо? Ще трохи, і я тут збожеволію. Так і потрійної оплати не захочеш.

— Ну потерпи. Вже скоро,

— Васю! — гукає Валентин, коли зелене око екрана гасне, — напарник