Валерій Олександрович Шевчук - Фрагменти із сувою мойр. Частина 3. Милий кохання тягар

Отже, висновком у силогізмі, щойно мною збудованому, може стати одне: і я, і Ж. Смикальська маємо однаково вільний вхід до Миколиної квартири, але «дачею» чомусь вона має стати тільки моєю. І тут я покартав себе за дурну поведінку вві сні, коли не захотів пустити до себе свого добродійника й дарувача, а він тільки й хотів оповісти про якийсь «момент», про якого не встиг мені звістити, коли ми ніби перебували під водою. Зрештою, я знав, чому не пустив уві сні приятеля чи, власне, його духа, — втомивсь од Дійства. І не мав більше сили в ньому товктись. То чому ж, спитати б, гризуся? Все, що треба було вчинити, щоб переправити Миколу з цього в той світ, учинив, правда, з непроханою допомогою Комп’ютерної Діви, але так уже склалося. Не мав підстав підозрювати, що, поки мене немає, Ж. Смикальська ту квартиру захопить собі чи, боронь Боже, пограбує, бо дарчу в конверті й передсмертну записку захопив із собою. Кебети ж, щоб розв’язати цього ребуса, мені не вистачало, бо я, хоч і проспав десять годин, утоми таки не позбувся. Отож треба з цього вертепу вимкнутися, простіше кажучи, втекти туди, де жодні Дійства не граються, а там якось усталиться. Коли ж отямлюся й заспокоюся, знову навідаю місто й перевезу бібліотеку до себе — так, про всякий випадок, адже то було й справді значуще Миколине надбання, на яке віддавна заздрив, звісно, по-доброму. Гадаю, що дам раду й щодо іншого, але тільки тоді, коли буду на те здатний. Поки що із Ж. Смикальською зустрічатися знову не бажав аж ніяк.

Ці резони мене заспокоїли, тож підсмажив собі яєшню з двох яєць: яєчка й хліб, а ще сякі-такі консерви в холодильнику завжди були, адже приїжджав до міста раз на тиждень і мав тримати щось із їжі під рукою. По тому випив доброї міцної кави, а не такої бовтанки, якою пригощала мене Комп’ютерна Діва, правда, цього разу без коньяку, й рушив на закупи, бо там, де стояв мій літняк, магазинів не існувало, відтак харчі довозив також щотижня. При цьому мені й на думку не спадало завітати ще раз до помешкання померлого приятеля, хай Бог мені цього гріха вибачить.

І ось їду нарешті автобусом і тішуся, що їду; дивлюсь у вікно, і мені приємно те чинити; бачу розбігані за склом сосни, і вони мені як милі родичі, хоча родичі не завжди бувають милі. І навпроти, як і дорогою в місто перед цим (було так давно, а виявляється — лише позавчора), знову сиділа істота з обмотаною дротиками головою, але увіч інша — та круглолиця, а ця довгообраза, та — жінка, а ця — чоловік. Але і та, і цей, як коні в спеку, помахували головами — були-бо з однієї сфери, цілком для мене чужої, а отже, й недоступної. А з правої руки біля мене сидів карлик у капелюсі, в чорному костюмчику під краватку і з поважним, навіть урочистим лицем, — позирав на всіх не без презирства. А з лівої руки від мене стояло дівча з ранчиком за спиною і з так туго заплетеною кіскою, що здалося: волосся потріскує. Дівча дивилося на мене синіми, як волошки, очима — чимось я був їй цікавий. Зрештою збагнув: не я був їй цікавий, а карлик у капелюсі. А презирство до інших у карлика виникало тому, що так захищався від очей-волошок, які не переставали його їсти і то з таким смаком, як лижуть морозиво. І я був посередині між цими трьома й по-дурному думав, що й мойр є три, і не завжди вони з’являються до людей в іпостасі, що придумали їм стародавні греки, адже кожен час одягає своїх персонажів у свою одежу, інколи й кумедну, одне слово, інколи цілком невідповідну. Але місія у них одна, тож недаремно так мене сьогодні щільно оточили, адже не тільки мій бідний приятель Микола Лико, а і я біля нього став предметом їхнього інтересу. Добре це чи зле, не відаю, але так воно є — дітися нікуди.

9

Вийшовши з автобуса, перше, що вчинив: пильно придивився до того місця, де був збитий автом собака. Звісно, пса на дорозі вже не було, а на асфальті — жодної плямки чи сліду, що тут сталася трагедія. І саме це мене вразило. Адже ми втрапляємо в Дійство, часом переживаємо в ньому немалі пристрасті, а вийшовши з театру, навіки про те забуваємо. І в цьому, очевидно, нічого нема лихого, але печальне є. А печальне — це і є той відчай, що його відчуває жива істота, коли думає-гадає: все на світі, всі Дійства прямкують до завершення, тобто кінця. Бо коли б не так, не було б і самого Дійства. Отож більше не дивився на те місце, де загинув пес, бо на мене дихнули смолистим духом мої сосни, тобто ті, які росли в моїй садибі. І я був радий, що є садиба й ці сосни, адже це моя фортеця перед світом і моя сторожа. Задоволено гримнув залізною хвірткою при залізних воротях — і тим ніби поклав ув оповідженій історії останню крапку.

Але то була самонадіяність. Бо й сам розумів: в історії залишаються хвости, яких мені не вдалося сплести, як оту кіску на голові дівчинки з волошковими очима. І ці хвости, може, мене хвилюватимуть, але чи ж сплетуться? Однак відав і іншу рацію: недаремно мені почали ввижатися мойри. Адже коли одна плете нитку, друга її тягне, то третя виймає ножиці, щоб її обрізати. Оце і є образ Дійства, а я його, хоч і запрагнув сховатися, як кріт під землю, таки завершити не здолав. Однак не приспішував подій, тобто не вигадував їх — на все свій час. І все вирішується тоді, коли надходить пора…

Пора надійшла через чотири дні. Різко задзвонив телефон, мені навіть здалося, що раніше дзвенів тихіше, — аж застиг од несподіванки. Зрештою, що це за невидаль, коли дзвенить телефон. Та невидаль була: в рурці замекав козиний голосок, який чемно перепросив мене, що турбує, при цьому сповістив, що номера власниця козиного голоска знайшла в Миколиному записнику. А взагалі, їй треба віддати мені свої ключі, бо вона тепер не має права їх у себе тримати.